Оповідь Артура Гордона Піма

Чи забуду я коли-небудь, якi почуття заполонили мене в тi хвилини? Вiн iде геть… Мiй друг, мiй товариш, вiд якого я мав право сподiватися порятунку… вiн iде геть… вiн покине мене… вiн пiшов! Вiн мене залишив, щоб я помер тут ганебною смертю, випустив дух у найжахливiшiй i найгидшiй з усiх можливих темниць… а одне ж тiльки слово, один короткий звук урятували б мене… i ось цього единого звуку я не можу промовити! я певен, що терпiв у тi хвилини муки, в тисячу разiв жахливiшi вiд смертноi агонii. Голова в мене запаморочилась, свiдомiсть затьмарилась, i я впав, ударившись об край ящика.

Коли я падав, кухонний нiж вислизнув у мене з-за пояса i з дзенькотом упав на пiдлогу. Найчудовiша мелодiя нiколи не видалася б менi солодкозвучнiшою! З напруженою тривогою чекав я, почув чи не почув Огастес дзенькiт ножа, бо я знав, що людина, яка промовляла мое iм’я, могла бути тiльки Огастесом, моiм другом. Кiлька хвилин нiщо не порушувало тишi. Аж нарештi до мене долинуло слово: «Артуре!», повторене тихим, невпевненим пошептом.

Вiдроджена надiя вмить повернула менi втрачену мову, i я загорлав на повну силу своiх легень:

– Огастесе! Огастесе!

– Цить! Замовкни ради бога! – вiдказав вiн тремтячим вiд хвилювання голосом. – Зараз я до тебе прийду. Ось тiльки проберуся мiж ящиками.

Минуло чимало часу, поки вiн повiльно просувався мiж стосами корабельного вантажу, i кожна мить видавалася менi вiчнiстю. Нарештi я вiдчув його долоню на своему плечi, й у ту ж таки хвилину вiн пiднiс менi до губiв пляшку з водою.

Лише тi, кому пощастило врятуватися з могили, або тi, хто пережив нестерпнi муки спраги за обставин, не легших, анiж обставини, якi супроводжували мене в моiй похмурiй темницi, – лише тi можуть уявити собi, яке неземне блаженство спiзнав я, зробивши один протяжний ковток найчудеснiшоi рiдини на свiтi.

Коли я почасти втамував спрагу, Огастес дiстав з кишенi три або чотири холоднi варенi картоплини, якi я жадiбно зжер. Вiн принiс також iз собою потайний лiхтар, i його тепле свiтло принесло менi, мабуть, не меншу втiху, нiж харчi та питна вода.

Проте я згорав вiд нетерпiння довiдатися про причину такоi тривалоi вiдсутностi свого друга, й Огастес заходився розповiдати менi, що ж сталося на борту корабля, поки я сидiв, добровiльно ув’язнений у його тюрмi.

Роздiл четвертий

Я правильно визначив, що бриг знявся з якоря приблизно через годину пiсля того, як Огастес залишив менi годинника. То було дванадцяте червня.