Вбивство на вулиці Морг = The murders in the rue Morgue

Пiдбiгши до нього, я пересвiдчився, що вiн i справдi зазнав дуже серйозного удару. Рiч у тому, що десь подiлась його голова, i хоч скiльки я шукав, та знайти ii не змiг, тож i вирiшив вiднести його додому та послати по гомеопатiв. А тодi в мене майнула одна думка, i я кинувся до одного найближчого вiкна на мосту. І менi вiдкрилася сумна правда. На якихось п’ять футiв над вершком турнiкета, впоперек мосту, скрiплюючи крокви накриття, тяглась пласка залiзна штаба, покладена лежма; такi штаби скрiплювали все покриття мосту.

Очевидно, об гостре ребро цiеi штаби й ударився шиею мiй нещасливий товариш.

Вiн не пережив цiеi жахливоi втрати. Гомеопати не дали йому досить малоi дози лiкiв, а те, що вони дали, вiн вiдмовився приймати. Отож урештi йому стало зовсiм зле i вiн помер – на науку всiм непутящим людям. Я зросив його могилу своiми сльозами, нанiс штабу злiва на його родинний герб, а рахунок за дуже помiрнi витрати на похорон послав трансценденталiстам. Негiдники вiдмовились платити, тому я зразу вiдкопав мiстера Достоббiса i продав на собачий харч.

Похованi живцем

Є теми, сповненi гiпнотичного iнтересу, але занадто жахливi, аби стати законним набутком лiтератури. Звичайному романiстовi слiд уникати iх, коли вiн не хоче уразити читача або збудити в ньому нехiть. Їх годиться зачiпати тiльки тодi, коли вони пiдпертi й освяченi суворiстю i величчю iстини. Так, наприклад, нас проймае «солодка мука», коли ми читаемо про переправу через Березину, або про землетрус у Лiсабонi, або про лондонську чуму, або про Варфоломiiвську нiч, або про те, як у калькуттськiй Чорнiй Ямi задихнулися сто двадцять три в’язнi.

Але в цих розповiдях нас уражае факт, дiйснiсть, iсторiя. А на вимисли такого роду слiд дивитися з вiдразою.

Я тут згадав кiлька найвидатнiших i найцарственiших лих; але в них так живо вражають нашу уяву й розмiри, а не тiльки характер лиха. Можна й не нагадувати читачевi, що з довгого химерного каталога людських нещасть я мiг би вибрати багато окремих прикладiв, бiльше перейнятих безпосереднiм стражданням, нiж будь-яке з цих загальних уособлень катастрофи.

Так, справжнiй бiль, найбiльше горе завжди зосередженi в чиiйсь особi, а не розсiянi в загалi. І за те, що жахливi крайнощi мук звiданi людиною-особою, а не людиною як видом, подякуймо Боговi милосердному!

Бути похованим живцем – це, безперечно, найстрахiтнiше з лих, якi будь-коли випадали на долю смертного.