Вбивство на вулиці Морг = The murders in the rue Morgue

 – Може, такий iздець, як Фрiдрiх фон Метценгерштайн, приборкае навiть чорта з берлiфiтцингiвських стаень.

– Помиляетесь, пане! Цей кiнь, як ми вже сказали, не з графських стаень. Якби воно так було, то хiба б таки ми привели його перед вашi очi?

– Теж правда, – сухо потвердив барон; i в ту ж мить iз палацу прожогом вибiг паж-постiльничий, червоний на лицi. Пiдбiгши до барона, вiн шепнув йому на вухо, що в горiшнiй залi раптом зник невеликий шматок шпалерiв; далi вiн розповiв, як сталось це диво, в усiх подробицях, аж до найменших, але говорив так тихо, що конюхи не почули нiчого й не вдовольнили розпаленоi в них цiкавостi.

Молодого барона Фрiдрiха, що слухав цю розповiдь, неначе шарпали рiзнi почуття.

Але скоро вiн опанував себе, i на його обличчi проступив вираз злiсноi рiшучостi. Вiн владно наказав, щоб горiшню залу негайно замкнули, а ключа принесли йому в руки.

– Ви чули, що старий Берлiфiтцинг, той завзятий мисливець, загинув? – спитав у барона один iз його васалiв, коли паж пiшов, а могутнiй огир, якого вельможа визнав своiм, вирвавшись, побiг iз подвоеною люттю довгою алеею, що вела вiд палацу до метценгерштайнiвських стаень.

– Нi! – вiдказав барон, рвучко обернувшись до васала. – Загинув, кажеш?

– Щира правда, пане мiй, i для вас, ваша вельможносте, ця новина, гадаю, навряд чи неприемна.

По бароновому обличчю промайнула усмiшка.

– Як вiн загинув?

– Рвався врятувати з вогню найкращих мисливських коней, та там i згорiв.

– О-це та-а-ак! – протяг барон, нiби йому повiльно, поступово вiдкривалась якась разюча правда.

– Оце так, – пiдтвердив васал.

– Страхiття! – незворушно промовив молодик i спокiйно рушив до палацу.

Вiд цього дня в поведiнцi гультяя-барона Фрiдрiха фон Метценгерштайна настала помiтна змiна. Його поводження не збiгалося з тим, чого вiд нього чекали, й геть розходилося з надiями багатьох матусь, що мали дочок-вiдданиць; а його звички й манери ще рiдше, нiж доти, узгоджувалися зi звичками та манерами довколишнього панства.

Його нiколи не бачили за межами власних володiнь, i у своiх широких товариських колах вiн не мав жодного товариша – хiба що отой дивний норовистий вогненно-червоний кiнь, що на ньому барон вiдтодi весь час iздив, мав якесь таемниче право називатись його другом.