Одного разу в Лозовому

Та справа не в тому, що Ганна з Семеном побралися, а в тому, що хоч i течii в цiй рiчцi нiхто не бачив, а через сiм рокiв Бiлявка, яку нова дорога перетнула впоперек, таки розмила цей дорожнiй насип.

Ще з початку, коли пустили дорогу, селяни помiтили, як рiвень води в криницях Лозового Яру став падати. Почухали хлопцi потилицю, а куди подiнешся, стали додавати круги у колодязi, щоб знов дiстатися до води. І ось, коли майже все село на пiвтора-два метри заглибило своi криницi, навеснi Бiлявка розмила дорогу, i рiвень води знову поновився.

Понаiхали з Киева рiзнi комiсii та почали вивчати, який бiс тут оселився. І що ви думаете, з’ясували? Бiлявка – таки рiчка, а не болото! Позакладали будiвельники пiд дорогу прямокутнi бетоннi труби, вмурували iх як слiд, i закатали нову дорогу. Але все одно з того часу i дотепер на узбiччi майже всiеi дороги, що iде од Бiлявки i до повороту на Лозовий Яр, вузькою смужкою кожен рiк з весни i майже до липня стоiть вогка багнюка, де панують жаби та вужi.

А навiщо я це розповiдаю? Так, тягну час. Бо ось-ось на дорозi, про яку я вам стiльки напатякав, повинен з’явитись головний герой моеi розповiдi Василь Шибко. Вiн, бiдолашний, майже десять рокiв не був удома. Вештався по чужих краях та так загулявся, що батьки i слiд його загубили. І от, нарештi, з першоi ж нагоди Василь рушив додому, бо хай там як, а своя хата це той корiнь, який прив’язуе людину до Землi-матiнки. І будь ти хоч вченим, хоч воiном чи дослiдником космосу, але як нема тобi куди повернутись пiсля мандрiв та завоювань, як нема кого пригорнути до серця, нема кому показати досягнення чи передати спадок – все твое життя марне i сенсу в ньому нема аж нiякого.

Досвiд i здобуток розтягнуть чужi люди, а Господь подивиться на тебе, як прийматиме у лоно свое, i скаже: «Що ж це ви, дядьку, танцювали, танцювали i не вклонилися?»

О, нарештi! З’явився старенький ГАЗон, який везе нашого героя додому. Ця машина ще та машина.

Не одного голову колгоспу пережив цей ГАЗон, поки не потрапив у руки Миколи, давнього друга Василя. Але за машину iншим разом, бо герой мiй вже пiд’iжджае.

Вони зустрiлись на вокзалi в Прилуках, коли Микола вантажив добрива. Хлопцi привiтались, як давнi друзi. Дорогою згадали старi часи: i як до армii коней пасли, i як парубкували, дорослiшали, i про те, що робили, як стали дорослими. Але теми вiдсутностi Василя та його мандрiв не торкались.