Одного разу в Лозовому

Бо за зовнiшнiм виглядом та поглядом друга Микола вiдчував, що це болюча тема, i тому, як тодi казали, не став пхати свого п’ятака. Надто видатною постаттю колись був Василь у цих краях. Микола хоч i був на пiвтора роки старшим од Василя, але саме Василь був ватажком iхньоi парубочоi банди. У чоловiкiв стосунки отамана i козака – це святi стосунки, i проносяться вони крiзь все життя, звичайно, якщо отаман заслуговуе на таку повагу.

Не доiхавши метрiв триста до повороту на село, ГАЗон рипнув гальмами i зупинився.

– То, може, додому пiдкинути? – запропонував Микола.

– Нi… Хочу полем, навпростець. За землею скучив, та й обдивитись треба що до чого.

Василь стрибнув на узбiччя i перед тим, як грюкнули дверi, попрощався.

– Привiт дружинi! Ще побачимось!

Римнув мотор, i ГАЗон поiхав далi.

Вiдтепер Василь вже не поспiшав. Була середина червня, стояли ще зеленi, дбайливо засiянi поля. Вiд Бiлявки та придорожньоi калюжi несло болотом, а з поля стиглою травою. Це були запахи його дитинства. На мить згадались друзi, днi i ночi, проведенi на Бiлявцi.

Сказати, що Василь став iншим, то нi. Той самий зрiст метр вiсiмдесят чотири, стрункий та гнучкий стан iз потужними плечима, хiба що рання сивина побила його чорнявi кучерi, але очi… Так, очi, якi ранiше дивились на життя впевнено и навiть грайливо, тепер були втомленi i напруженi. Вiн i досi не мiг повiрити, що всi цi негаразди, пастки i випробування, якi дiстались на його долю, тепер позаду.

Ось i зараз Василь стояв майже спиною до дороги, але боковий зiр автоматично зафiксував появу легковика. Не обертаючись на дорогу, той самий зiр зафiксував, що за кермом жiнка, поруч дитина, на задньому сидiннi стара бабуся. І яке йому дiло до цих людей? Вiйна, розвiдка, полон, втеча все було позаду, але звичка бачити, що дiеться навкруги, залишилась.

Василь зачекав, доки легковик проiде, i тiльки потiм рушив. Вiн взяв трохи праворуч, де був перехiд через калюжу. Кожен камiнчик, кожна травинка, кожен сонячний зайчик, що вiдбився в болотi, були його, рiдними i до болю своiми.

– Що, зелена, впiзнаеш мене? – звернувся Василь до жаби, наче до давньоi подруги. Але жаба нiяк не реагувала на дружне звернення i продовжувала сидiти, лупаючи очима.

Поруч, по поверхнi калюжi пропливла маленька голiвка вужика.