Одного разу в Лозовому

Поки Василь дивився на вужика, жаба стрибнула у воду.

– Ясно, не впiзнаеш, – зробив висновок Василь, i з сумом додав, – де ж тобi, зеленiй, тут аби родичi впiзнали.

Першi приемнi враження послабили внутрiшню напругу Василя. Вiн навiть посмiхнувся i, закинувши армiйську торбу на спину, рушив неораною смужкою землi, яка вiдокремлювала захаращений верболозом ярок вiд поля з буряками. Пройшовши метрiв двiстi, вiн пiрнув у яругу i по вузенький стежечцi вибрався з iншого ii боку, де було пасовисько, а трохи далi стояв колишнiй колгоспний яблуневий сад.

Василь планував через сад вийти до левади i вже левадою, так, щоб не звертати на себе зайвоi уваги, дiстатися до рiдного городу та хати. Вiн добре розумiв, що ранiше чи пiзнiше про його повернення стане вiдомо, але хотiв, щоб сталось це якомога пiзнiше. Бо сподiвався кiлька днiв посидiти у затiнку та тишi батькiвськоi хати, скинути тягар останнiх рокiв i розчинитись у безмежно приемнiй енергетицi рiдноi оселi, за якою вiн так скучив.

Крокуючи садом, Василь уявляв, як здивуеться мати, як зрадiе його появi батько, як стрибатиме на плечi його собака Цезар, як вiн згорне обох батькiв в обiйми i вони почнуть вiд радощiв плакати, як вiн зайде у прохолодну тишу своеi кiмнати, як вiн вижене з гаража батькiвський мотоцикл, вдихне його запах! О, як пахне старий ІЖ-49! Так не пахне жоден мотоцикл! Як вiн сяде за кермо своеi машини… І од тiеi уяви посмiшка потяглась по обличчю Василя.

Марячи картинами зустрiчi, вiн не помiтив, як швидко скiнчився яблуневий садок, сусiдська левада i почалась iхня.

Нарештi Василь вийшов до рiдного городу. Щось шуркнуло позаду. Василь озирнувся. Пiд старою акацiею, метрiв за десять вiд нього, здоровезний заець спокiйно сидiв на заднiх лапах i то одним, то iншим оком дивився у бiк Василя. Заець наче точно знав, що без рушницi та собаки Василь аж нiчогiсiнько йому не зробить.

– О, здоров, вухатий! – весело звернувся Василь до зайця. – Бачу, без мене ви тут зовсiм знахабнiли?… Добре, iди собi, зараз не до тебе… Але як побачу на городi, – грайливо додав Василь, – начувайся, на осiнь чекати не буду.

Заець уважно вислухав настанову нового хазяiна, повернувся в iнший бiк i спокiйно, не кваплячись, пострибав по справах. Василь ще хвилинку постояв у затiнку старого клена, милуючись на краевид своеi хати. Вiн стiльки чекав на цю зустрiч, що коли вона наблизилась, захотiлось на мить ii вiдтягти.