Одного разу в Лозовому

Невже батько захворiв?

Поки Василь, розгублений та охоплений поганим передчуттям, стояв бiля верстата, рипнули дверi хати, i на ганок вийшла мати Василя Оксана.

– Мамо, – Василь впустив торбу на землю i дивився на матiр.

Оксана уважно придивилась до кремезного чоловiка, що стояв бiля верстата. Денне сонце свiтило в очi, i тому Оксана не одразу його впiзнала.

– Синку, невже ти?

Вiд несподiванки ноги заслабли i вона присiла на ганок. Василь пiдбiг до матерi, сiв поруч та обняв ii за плечi.

– Я, мамо, я.

Оксана притиснула голову сина до себе та зi сльозами на очах почала цiлувати його.

– Синочку, любий! Як менi тебе не вистачало!.. Дякую, Господи, що почув молитви моi!.. Де ж ти був, бiдолашний? Не писав, не дзвонив!

– Так вийшло, мамо, пробачте менi.

– Синочку, синочку! Чого тiльки не казали про тебе… Я нiкому не вiрила. Знала, що добрим людям ти лиха не скоiв, а за iнше Бог пробачить… Серце вiдчувало, що живий i що повернешся… Як же ми з батьком на тебе чекали! Усi очi прогледiли.

– А де батько? Поiхав кудись на машинi?

– Нема бiльше твоеi машини, конфiскували пiд час обшуку, i батька нашого теж нема. – Оксана пустила сина та приклала хустинку до очей. – Три роки тому помер, а за рiк пiсля нього помер i твiй собака Цезар. От вдвох з Марципашкою на тебе i чекали.

Тiльки зараз Василь побачив, як посивiла його мати. Лихi роки вкрили обличчя i руки ii глибокими зморшками, а вiдсутнiсть сина, смерть чоловiка та важка праця одиначки зробили зi статноi веселоi жiнки худеньку бабусю.

І тiльки погляд, погляд рiдноi матiнки залишився тим самим нiжним та люблячим.

Марципашка стара кiшка Оксани. Вона була настiльки стара, що Оксана навiть не пам’ятала, скiльки iй рокiв. Почувши iм’я, кiшка вилiзла з-пiд лави з банками та рушила до ганку. Марципашка впiзнала Василя, бо одразу плигнула йому на колiна. Вiн притулив кiшку до грудей, наче рiдну дитину.

– Здоров, бандитко, теж на мене чекала? Спасибi, хоч ти матiр не покинула.

Марципашка, звичайно, зрадiла приiзду молодого хазяiна, але до прояву надмiрноi фамiльярностi ставилась не дуже.

Дочекавшись, коли Василь перестав тискати ii до себе, сплигнула на землю i знов пiшла пiд лаву ховатись вiд сонця.

– А вiд чого батько помер? Вiн ще молодий був!

– Кажуть, серце не витримало. Як косив, так i впав. Коли я пiдбiгла, вiн вже не дихав. Лiкар казав, миттева смерть… Звичайно, без батька погано, але ти, синку, не жалкуй. Господь таку смерть посилае тiльки своiм улюбленцям.