Одного разу в Лозовому

А це означае, що жив наш батько правильно i завдання свое на землi виконав… Хто зна, може вiн нам з неба ще не один раз допоможе.

Отак, посидiвши на ганку i притулившись до сина, Оксана вiдчула, як сили знов повернулись до неi.

– Та що ж ми сидимо! Пiшли у хату… Менi наче хто пiдказав учора. Хату прибрала, вареникiв з вишнею налiпила. Вишнi цього року наче хто понасипав, дарма, що збирати нема кому. Сусiдки ходять на трасу та продають вiдрами, а менi не до цього, аби з хазяйством упоратись.

– Так, пiшли, – Василь важко пiдвiвся i пiшов за сумкою, що лишив бiля верстата, – а я дивлюсь, буда пуста, на верстатi нiхто не працюе… Так i подумав, що бiда до нас завiтала.

– Ти чим приiхав?

– Миколу Сенчишина пам’ятаеш?

– Авжеж, вiн чи не единий, хто з вашоi банди в люди вибився. Чула, вiн тепер приватний пiдприемець, поважна людина, машину мае. А все чому? Одружився вчасно, не те що ви, лобуряки, нiяк не напарубкуетесь.

Оксана хоч i жартома, але казала це iз деяким сумом.

Дiйсно, усi ii подружки давно стали бабцями, а iй Господь такого щастя не дарував. Нiчого не вдiеш, вiд неi в такiй справi мало що залежить.

– От Микола мене ГАЗоном i пiдкинув, – продовжував Василь, – на вокзалi в Прилуках зустрiлися… А що, до нас якийсь автобус ходить?

– Тi, що на Киiв iдуть, але iдуть повнi i тут майже не зупиняються, хiба хто вийде.

– А як на базар iздять?

– Чи попуткою, чи скидаються комусь, у кого машина, а бiльшiсть торгуе бiля траси.

Не так воно склалось, як планувалось! І зустрiч була не зовсiм така, як уявляв собi Василь. Бiль за батьком палив наче вогнем. Розмовами про Миколу та базар Василь тiльки вiдволiкав матiр, щоб його особистий бiль за батьком не завдав iй додаткового смутку. Скiльки ж вiн хотiв розказати батьковi! А про скiльки ще хотiв розпитати!..

Звичка ховати почуття нарештi знадобилась i вдома. Василь спокiйно пообiдав, розклав речi, i тiльки коли мати пiшла доiти корову, а вiн лишився на самотi у своiй кiмнатi, терпiти бiльше не хотiв.

Вiн плакав, як плачуть малi дiти, голосно i зовсiм не стримуючи себе. За роки вiйни, на яку вiн пiшов майже добровольцем, вiн багато бачив, як убивали людей, i сам багато разiв убивав. Але що таке втратити рiдного батька! Це може вiдчути тiльки той, хто його втрачав.

Живий батько наче дах над головою. І не важливо, старий вiн чи зовсiм хворий, поки батько живе, людина цей дах добре вiдчувае.