Мистецтво бути незалежною. Або як стати щасливою в шлюбі

Чому ж так вийшло, що тiльки зараз деякi жiнки починають усвiдомлювати, що означае бути незалежною? Адже не так давно ще нашi дiди i прадiди забороняли нашим бабусям i прабабусям не тiльки бути незалежними, а й навiть думати про це. І лише з недавнiх часiв – панi «наважилися» вiдстоювати свою незалежнiсть. Початком таких змiн в суспiльствi поклав фемiнiстичний рух в Росii.

Фемiнiзм тодi формувався як громадський рух в серединi XIX столiття. Первинною метою жiночого руху було забезпечити жiнкам доступ до оплачуваноi працi та освiти.

Пiзнiше головним завданням стало – добитися виборчого права для жiнок. Воно було досягнуте влiтку 1917 року, коли пiд тиском жiночого руху «Тимчасовий уряд» надав росiйським жiнкам всю повноту виборчих прав.

Пiсля Жовтневоi революцii бiльшовики спочатку спiвпрацювали з жiночим рухом. І завдяки такому союзу, фемiнiстки нарештi просунули тi реформи, якi не могли здiйснити десятилiттями. Але при цьому радянська влада все ж не схвалювала iснування незалежного жiночого руху, вважаючи його буржуазним.

Вона використовувала цей рух для реалiзацii власного проекту емансипацii, спрямованого на полiтичну i економiчну мобiлiзацiю жiнок в iнтересах держави. Багато проблем жiнок при цьому не вирiшувалися, i саме цi проблеми виявилися на порядку вже нового фемiнiстичного руху, що виник в кiнцi 1970-х рокiв в дисидентських колах.

Тодi вийшов альманах «Жiнка i Росiя». Його редакторами були Тетяна Горiчева, Наталiя Малаховская i Тетяна Мамонова.

Пiзнiше, в 1980—1982 роках, команда почала видавати журнал «Марiя» i заснувала жiночий клуб.

Фемiнiстськi дисидентськi журнали були присвяченi проблемам, про якi замовчували в радянському суспiльствi. Вони робили особливий акцент на становище жiнок: висвiтлювали психологiчнi проблеми взаемин чоловiкiв i жiнок, проблеми сiмей, нерiвну участь батька i матерi у вихованнi дiтей, неповнi сiм'i, аборти, пологи, згвалтування, становище жiнок у в'язницi i бездомних жiнок.

Багато дисиденток-фемiнiсток були прихильниками християнських цiнностей. Тому деякi автори називають цей рух «християнським фемiнiзмом».

Реакцiя на жiночий рух тодi була досить суперечливою: вiд спiвчуття i солiдарностi до засудження i нерозумiння; багато хто взагалi вважав його «непотрiбним». За свiдченням Тетяни Горiчевой, жодна з учасниць колективу альманаху «Жiнка i Росiя», за винятком Тетяни Мамоновоi, не смiли називати себе «фемiнiстками».