Секрети старовинної скриньки

– Через одну дiрочку – i новий? – здивувалася мама. – Пусте. Я це вмить зашию.

– Тобi все мое пусте. А знаеш, iз яким наплiчником ходить Васько? А який у нього мобiльник? Його супер-пупер черевики коштують бiльше, нiж усе мое манаття! – роздратовано вигукнув Олесь.

І не обiйшлося б без скандалу, та цiеi митi прийшов дiд. Дiд, це мамин батько, – Костянтин Іванович. Хоча в Олесевому дворi хлопцi прозивали його не iнакше, як "криголам". І це не ображало, навпаки – то була ще й яка повага. Це прiзвисько дiдовi дали, коли Олесевi було ще рокiв iз п'ять.

Найбiльш невдалий вiк для хлопця. Тодi в дворовiй iерархii вiн посiдав одне з найнижчих мiсць. Так бувае, коли за вiком скаржитися вже не годиться, а дати здачi ще не можеш. Тому Олесь пiд час прогулянок у дворi був об'ектом утискiв та висмiшок. Вiн насилу терпiв. Та дворовi правила правилами, а як старшi поцупили в Олеся новенького автомобiльчика, то вiн, зашмаркавшись, побiг скаржитися додому.

Старий моряк накинув кiтеля i вийшов у двiр розбиратися.

– Крихiтка дiда притягла. Ой, як страшно, – зареготався рудий Гося, гроза всiх малюкiв.

– Ану тримай! – сказав дiд, простягаючи Госi край дошки, що валялася на землi. Нiчого не тямлячи, той скорився. Другий кiнець дошки дiд поклав на краю стола, де вечорами грали у дворi в домiно.

– Лусь! – i дошка пiд ударом дiдовоi долонi розлетiлася навпiл. Ще два удари, i дошку розрубано начетверо.

– Малюкiв кривдити не можна, – сказав дiд, складаючи рештки дошки на купу. – Це навiть москвичi знають, – провадив вiн, оглядаючи хлопцiв, що притихли.

Автомобiльчика Олесевi не оддали, та кривдити перестали. І за ним навiки в дворi закрiпилося прiзвисько "Внук Криголама". Либонь, хлопцi прийняли за криголам зображення корабля на значку, пригвинченому до дiдового кiтеля. "Внук криголама" – це звучить гордо.

А вiд дiда того дня Олесь почув два афоризми. Здивувати – значить, перемогти. Чоловiк – це той, хто може вирiшити стандартнi ситуацii нестандартними методами. Вiн тодi не все втямив, що це означае, та звучало воно сильно.

– Бачу, море штормить? – сказав Костянтин Іванович, глянувши на обличчя присутнiх.

– Та предки осьо грошенят шкодують, – сказав Олесь.

Мати спалахнула й хотiла було втрутитися, та дiд поглядом перепинив ii.

– А яких грошенят – великих чи малих? – хитро поспитався вiн.

– Нормальних, – буркнув Олесь.

– Стiльки в закордонних плаваннях побував, а такоi валюти не пригадаю, – провадив Костянтин Іванович.