Дорога до Оруена

Несподiвано зупинившись бiля останнiх дверей, Кiра подумала: «А що, як каюта вже зайнята?»

Їй довелося витратити немало часу на те, щоб знайти людину з команди, з якою вона змогла домовитись (за плату, звичайно) про каюту на цьому кораблi. Отож, тi декiлька монет у ii сумцi скоро повиннi були перейти до одного з помiчникiв капiтана. Але раптом вiн ii обдурив?

Дiвчина швидко вiдкрила дверi – каюта була порожня.

Знявши плаща та поклавши його i сумку на пiдлогу, вона вмостилася на лiжку. Спати не хотiлося.

Але до вiдплиття було ще далеко, а вона не змогла придумати, чим ще можна зайнятися. Лежачi та дивлячись у стелю, вона почала представляти собi, куди вона пiде, та що буде робити пiсля того, як корабель пристане до iншого берега…

Рiзкий поштовх – вона розплющила очi. «Корабель рушив! От вже iдiотка, заснула!» – вилаяла вона себе. Пiднявшись iз лiжка, вона пiдiйшла до сумки. Дiставши монети, дiвчина накинула плаща i вийшла з каюти. За пiв години вона обiйшла корабель вздовж i впоперек.

Знайшла того, кого шукала, дiвчина у компанii декiлькох людей. Зробивши пару крокiв у iхньому напрямку, вона, непомiтним для решти рухом, закинула монети до потрiбноi кишенi та, мовби й не було нiчого, рушила далi. Прогулялася палубою, потiм знов повернулася до своеi каюти. Вiдчинивши дверi, вона завмерла вiд несподiванки i навiть не переступила порогу.

На лiжку лежав чоловiк. Вiн вiдкрив очi та промовив:

– Якiсь проблеми?

– Взагалi-то так,… це моя каюта.

– Коли я прийшов, тут нiкого не було, – вiн посмiхнувся, – тож, вибач,… дверi он там, – вказав вiн поглядом, але Кiра не рушила з мiсця, – Нiяк не знайдеш дорогу? Може тобi допомогти у пошуках?

Дiвчина вiдчула, що починае сердитися, i це iй зовсiм не подобалось.

«Та за кого вiн взагалi себе мае?!»

Глибоко вдихнувши, вона насилу посмiхнулася та зробила пару крокiв.

– Я за цю каюту заплатила, тож…

Чоловiк раптом пiдвiвся та, спустивши ноги на пiдлогу, промовив:

– Тобто, заплатила? Кому? Хоча, я здогадуюсь.

Такому: з темним волоссям, невисокого зросту…

– Саме так.

Не встигла вона вiдповiсти, а чоловiк вже голосно розсмiявся.

Напевно на обличчi дiвчини вiдобразилося ii здивування, тому, трохи заспокоiвшись, чоловiк сказав:

– А хлопець видався – нiвроку. Ну, погодься. Взяти грошi з нас обох…

– Авжеж. Це точно. Хлопець – нiвроку,… забрав у мене останнi грошi i навiть не спромiгся сказати, хоча б мiж iншим, що на цю каюту претендують iншi люди.