Трояндова площа

Там, тримаючись на шанобливiй вiдстанi, Гарцасi йшов за нею майже цiлу автобусну зупинку, де вона сiдала в автобус № 8 i вiд’iжджала, змiшавшись у вiкнi з хустинками-капелюшками, плащиками-пальтечками iнших пасажирiв. Гарцасi запалював цигарку, ще трохи стояв та дивився услiд автобусу, що вiдвозив дiвчину з бару «Недiльна кава». П’ять хвилин по тому, поки горiла цигарка, лiкар в отупiннi пускав сизi хмаринки диму, страждаючи вiд таемницi та самотностi.

До речi, таемниця проживання дами серця Гарцасi була ще обтяжена однiею обставиною: Артонцо не знав навiть ii iменi.

Вiн не розчув ii iм’я жодного разу, скiльки не намагався. Так, iнколи таке бувае. Що зовсiм недивно, бо в обiдню годину у «Недiльнiй кавi» завжди гамiрно. Там столики мали звичай стояти близько один вiд одного, що робило сусiдство з iншим столиком неприемним – але якраз чудово розбавляло самотнiсть вiдвiдувача веселим гамом, чужим базiканням i надiйно вiдволiкало вiд власних проблем.

Можна було б посмiятися над нещасним закоханим, адже це ж класика столiть – кохати мовчки, на вiдстанi, у повнiй iлюзii про те, що ж являе собою предмет кохання насправдi.

Манiакальне надумане кохання завжди кумедне та трагiчне у результатi, бо результат його у бiльшостi випадкiв давно вiдомий – розчарування. Однак i в цих крихких почуттях був сенс. Саме про нього розмiрковував Гарцасi, допиваючи свою каву в очiкуваннi появи своеi давно знайомоi незнайомки. Сенс же надiйно ховався пiд тим образом чистого платонiчного кохання, яким жив i дихав лiкар Артонцо Гарцасi ось вже цiлих пiвроку. Дихав i жив цим диханням, наче повернулися його шiстнадцять, а з ними – старий дах батькiвськоi хати, з якого було видно прекрасну невiдому далечiнь та неозорi небокраi альвiйських земель.

Сенс iлюзорноi любовi полягав у наступному: коли роки тобi вже давно вiдлiчили тридцять, любовнi розчарування, немов кавова гуща, опускаються кудись там на дно душi отакенним товстелезним шаром. Вам варто лише одного разу безтактно сколихнути його, як пiднiметься буря найнеприемнiших спогадiв i поглине будь-якi зусилля бути щасливим наново.

А тому краще ту гущу не чiпати й любити iлюзiю. Себто надуманий мiраж.

Зрештою, розмiрковував Гарцасi, спостерiгаючи, як вщухае за вiкном остогидлий дощ, мiраж коханоi завжди природнiший за неi саму. Адже мiраж, фактично, i е тiею коханою, але у кращому варiантi апгрейда – коханою без вад. Нашi мiражi кохання це ми, такi, якими е нашi iдеальнi «ми».