Трояндова площа

За нею хочеться йти на барикади! – хлопець був у захватi.

– Забудьте! Вона, напевно, звичайний блазень, за яким ховаються олiгархiчнi клани, що сплять i бачать, як повалити короля та скористатися його капiталами. Проте iдеi використовують, звiсна рiч, найсвiтлiшi, повнi романтизму – задля того, щоб таким, як ви, юнакам ламати щелепи… Потрiбно все-таки розiбратися, чи е там трiщина… – заклопотано додав вiн.

У кабiнетi рипнули дверi, це була та сама Наннi, мулатка з великими круглими очима й класичними пухкими альвовустами темного альва, про яку згадував лiкар Гарцасi.

Вона на ходу заправила за бiлу хустинку чорнi кiльця волосся, що спустилися зi скронi на шию, й з очiкуванням встала поряд з лiкарем. Батько Наннi був людиною, а мати темним альвом.

– Наннi, проконтролюйте, будь-ласка, щоб цей юний максималiст знову не побiг на Трояндову площу волати гасла та одержувати новi гематоми вiд кийкiв полiцii, – сказав iз втомленим зiтханням лiкар. – Проводiть до дверей, завтра його на рентген, знiмок менi на стiл пiслязавтра.

На вас я теж чекаю пiслязавтра, – звернувся вiн до пацiента, – але не з площi – а з дому. З теплого халату, вiд склянки теплого трав’яного чаю – сюди, пiд мiй точний дiагноз.

Лiкар першим подав руку на прощання. Пацiент невпевнено потис запропоновану долоню. Тепер вiн виглядав дещо збентеженим. Напевно, вже жалкував, що був надто вiдвертим.

– Дякую, лiкарю Гарцасi, – сказав хлопець, надягаючи шапку i беручи з вiшаку парасолю.

– На здоров’я, – сказав Гарцасi, – наступного разу залишайте одяг у гардеробнiй, будь-ласка.

Рецепт зi столу вiзьмiть…

– Лiкарю, на вас чекае перерва, – сказала Наннi, швидко рухаючи пухкими губи та показуючи цим природнiм рухом своi гарнi бiлоснiжнi зуби представницi чорноi раси. – Я вам залишила справи пацiентiв для лiкарського обходу. Як завжди, на столику. Пане Гарцасi, ви завтра чергуете в лiкарнi, не забули? Замiсть лiкаря Швеця. До побачення… – вона тихенько зачинила дверi.

Гарцасi задумливо кивнув Наннi та хлопчику з Трояндовоi площi, а точнiше кивнув iхнiм спинам, що зникли за дверима палати:

– До побачення, Наннi, – все ж вiдповiв вiн у тишi кабiнету.

Артонцо Гарцасi у жодному сенсi не був прихильником трагiчних розв’язок. Лiкар був з тих громадян, що обрали стратегiю спостереження й не втручання. На його думку, це був единий сприйнятий шлях для зрiлоi людини його середнього, тридцятишестирiчного вiку. Але Гарцасi при цьому розумiв, що кульмiнацiйного моменту нiяк не обминути.