Демони Сонця

– Дуже хочеться, – погодилася нджаянка.

– Заблукали ми.

– Заблукали.

– Це ти винувата.

– Ага, я винувата… Що-о-о!? У чому це я винувата?

– А чого мене сюди тягти потрiбно було? Чого потрiбно було нас з обриву падати? Щось не видно, щоб ти правильно мiсце падiння метеорита обчислила, двiечниця. Якби правильно, то усi шкети вже тут були б. З Синусоiдою разом. І, взагалi…

– Чого взагалi?

– Темниш ти щось. Про зло якесь. Була ти тут. Он i на церквi написано.

– Дурафон ти папу-паутанський! Сказала ж, що нiколи тут не була! Ти що, не вiриш менi?

– А от i не вiрю!

– Ну, i пiшов звiдси!

– Сама пiшла!

Нiхто нiкуди, звiсно, не пiшов.

– Ти, це… того… – буркнула Йеванджi Лай. – Посувайся до мене. Теплiше буде. Бо менi метал тут грiе. Як сонця не стало.

– Яке таке сонце? Який такий метал!?

– Та оцей, – i Йева завовтузилась на невидимому в темрявi уламку.

Микитка обережно простягнув до нього руку. Що за дивовижа?! Той i насправдi, не дивлячись на навколишню вогку й чорну прохолоду, був теплим, немов дверцята духовки. І остигати, здаеться, зовсiм не збирався.

Але через страшну втому й бурчання в шлунку розбиратися з черговим феноменом Микитка поки що не став. Долаючи якусь осоружну недовiру до своеi iнопланетноi подруги, з якою вже не в одних халепах бував, вiн таки присунувся до неi. І за декiлька хвилин навiть задрiмав.

Снився Микитцi справжнiсiнький Змiй-Горинич з перетинчастими крилами i змiiно-котячими очима Йеванджi Лай. «Ти навiщо оце доньку мою ображаеш?» – видихав Змiй-Горинич вогонь з величезноi пащi. «Навiщо, вiщо, що-о, о, о???» – моторошно ухали з болота потвори, якi геть усi заросли брудними водоростями. І вже простягали до Микитки своi кострубатi кiнцiвки. А вiн не мiг втекти. Тому що чиясь лапа тримала його, боляче ухопивши за шию. Хлопчик скосив очi й побачив, що тримають його кривi наманiкюренi кiгтi Йеванджi Лай.

– Ой! – сiпнувся Микитка, мало не впавши на холодний сирий мох. І прокинувся.

Розвиднялося. Йева й насправдi обiйняла його, притулившись до землянина усiм тiлом. Микитка обережно звiльнився з ii обiймiв. Протер очi. Висунув голову з-за поваленого дерева. І ледь знову не впав.

Те, що вчора в темрявi здалося йому страшним горбом, сьогоднi, в перших променях сонця виявилося зовсiм не ним. А пагорбом. Але тiльки не природним. Штучним.