Демони Сонця

 – Я на Землi тiльки другий рiк вчитися буду. Менi всього десять рокiв. Наших, нджаянських. А цьому напису не менше столiття. Ваших, земних. Та й хiба зла я, а?! – запитала зненацька жалiсно.

– Н-ну, не знаю… – не пiддався на жалощi переляканий Микитка. – Слухай, якщо хочеш, то давай-но звiдси…

І Микитка не закiнчив фрази, перечепившись об якусь iржаву залiзяку. Залiзяка незадоволено брязнула. То був товстелезний старий ланцюг, прикутий колись до стiни церкви. На його кiнцi в густiй травi було видно величезного залiзного нашийника.

А бiля нашийника… Бiлий-бiлiсiнький i дивно витягнутий череп валявся бiля нашийника! З величезними чорними очницями. Схожий на голову викопного динозавра.

Або казкового Змiя-Горинича.

– Ой! – скрикнув Микита.

– Ай! – пiдтримала його Йеванджi Лай.

І вiдважнi шкети Школи iнопланетян кинулися навтьоки, обдираючи в кров обличчя об колючу глицю й роздираючи на шмаття комбiнезони об гострi гiлки мертвих дерев.

Глава 3. Напад лiсових потвор

У тому, що вони остаточно заблукали, шкети змушенi були зiзнатися самим собi лишень пiд вечiр.

Порадившись i все ще недовiрливо зиркаючи одне на одного, вони вже вирiшили було повернутися назад. До покинутого села, що так налякало iх. Але не склалося. Тому що шлях назад виявився нiбито зачаклованим.

Йеванджi Лай з Микиткою знову й знову виходили до похмуроi трясовини, бiля якоi не те, що сотнi, а й тисячi рокiв не проходила жодна розумна iстота цiеi Галактики. Тiльки абсолютно земнi комарi ехидно пищали над iхнiми головами й над верхiвками чахлих рослин.

Та по iнопланетному хижо плямкав iнодi пiд ногами мокрий грунт.

– Все, – видихнула Йева, коли червоний диск сонця остаточно сховався за найдальшим болотом, – не можу бiльше.

І впала на велику купину, попередньо кинувши на неi загадковий уламок, через який вони втратили космер.

Микитка, опершись на виламану в дорозi палицю, роззирнувся навкруги. Втiм, в сутiнках навколо вже майже нiчого не було видно. Лiворуч вгадувався стовбур поваленого дерева.

А за ним горбатилось щось чорне й нерухоме. Немовбито ведмiдь за поваленим деревом причаiвся.

– Агов! – боязко вигукнув Микитка й помахав палицею.

Чорний горб залишився нерухомий. По ногах пробiг потойбiчний вiтерець. Вдалинi щось шарудiло й часом тихесенько хлюпотiло. Моторошно так хлюпотiло.

– Ну-ну! – погрозив цьому моторошному Микитка палицею i, продовжуючи сторожко озиратися, опустився поруч з Йевою. – Не подобаеться менi тут. І iсти хочеться.