Демони Сонця

Ми ж без нього нiяк звiдси не виберемося.

– Та вiн, може, вже й в оту Пiдкамену Тунгуску уплив! А то й у Пiвнiчний Льодовитий океан ваш. Крiм того, нас же вгорi за течiею шукати будуть! Вго-рi. Адже там десь метеорит впав. Нашi здогадаються, що ми туди полетiли.

– Ой, чи здогадаються?

– Обов'язково здогадаються! Вони нас вже точно шукають.

– Ага, шукають. Де? А якщо ти мiсце падiння неправильно обчислила? Ти впевнена в розрахунках?

– Впевнена! І в тому впевнена, що шукають нас, i в тому, що правильно все вирахувала.

Це тiльки ти друзям iнодi чомусь зовсiм не вiриш! Боса великого з себе корчиш! Земляшка-комашка!..

Коротше, аби не чути усiляких дурних дражнилок та скиглення невдоволеноi iнопланетянки, Микитка сплюнув просто у рiчку та й знехотя погодився пiти вгору за течiею. Але попереду пiти! Тому що обстановку земну вiн краще за Йеву знав. Хоча й був новачком в ii Школi iнопланетнiй.

До покинутого села вийшли години за три-чотири. Точнiше сказати було неможливо. Оскiльки намоклий Микитчин смартфон скиснув.

А Йеванджi Лай електронiку в короткi екскурсii не брала принципово, сподiваючись на обладнання космера. Який, напевно, вже й дiйсно до Пiвнiчного Льодовитого океану плив.

Село, як i очiкував Микитка, було порожнiм. Хатки в ньому були перехнябленi, трухлявi, вкритi ядуче-зеленим мохом. Страшненькi в покинутому селi хатки були. Так i здавалося, що вистрибнуть зараз з темних вiконних провалiв лiсовики та кикимори з болотниками, завищать, заверещать, на шматочки розiрвуть.

Навiть незабобонний i прогресивно мислячий Микитка чомусь почав розмовляти пошепки. А Йева перехопила раптом свiй металевий уламок обома лапами, немов дзеркальний щит. І мало не впустила його лише тодi, коли на напiвзотлiлiй дерев'янiй стiнi церковки, що вже майже розсипалася вiд вiку, побачила ледь помiтнi, кострубато вирiзьбленi, лiтери.

– «…зла Йеванджi Ла…», – прочитала вражено. – Ц-це щ-що так-ке?! – видихнула. – Ц-це чого т-тут я? – зойкнула. – Ц-це чого я зла раптом?!?

– Тобi, нджаянцi-кров’янцi, виднiше… – вирiшив було подражнитися й Микитка.

І осiкся. До нього дiйшло. – А тебе тут явно знали, – вичавив, вiдступаючи чи то вiд iнопланетянки, чи то вiд церковки, до густющого ялiвця. – Слухай! А, може, ти, того… Спецiально мене сюди затягла?

Та й про всяк випадок мiцнiше стиснув гiллячину, на яку зморено обпирався до того.

– Та я тут нiколи не була! – не звернула уваги на його маневри Йева. Вона була розгублена вкрай.