Демони Сонця

А то й не один десяток рокiв. Втiм, менше блищати вiд часу вiн не став.

Йеванджi Лай вiдiрвала погляд вiд таемничого предмета й роззирнулась. Синiли далекi пагорби, зеленiла тайга, високо вгорi сяяло сонце, внизу пiнилася швидка рiчка. І нi людей, нi iнопланетян на багато-багато кiлометрiв довкiл. Якщо не вважати, звiсно, шкетiв та iхньоi директриси.

А от практичний Микитка природою милуватися не став. Микитка, вставши обережно з серферу космера, витягнув смартфон i зробив декiлька знiмкiв незрозумiлого уламка:

– Напевно, вiд лiтака щось вiдвалилося.

Або вiд супутника.

– А це ми зараз побачимо, – мигнула своiми нджаянськими котячими очима Йеванджi Лай i, теж по-котячому спритно, стрибнула до краю обриву.

Схопилася за уламок i почала розгойдувати його, намагаючись витягнути з кам'янистого грунту. Разом з уламком, вже зовсiм вiдчутно, почала розгойдуватися й земля.

– Обережно-о-о! – загорлав Микитка. Але було вже пiзно.

Щось глухо охнуло, зашарудiло, i шкети разом iз космером та камiнням обрушилися в пiну рiчкового потоку.

Вiн вибухнув холодними бризками, та й потягнув усiх i усе помiж гострих зубiв скель. Як помiж зубiв якогось доiсторичного чудовиська.

– Микитко-о-о! Космер, космер хапай!

– Йево, Йево, допоможи! Та кинь ти цю залiзяку! Космер уносить!

Але Йеванджi Лай не випускала з лап клятий уламок, що iнодi боляче вдаряв по очах вiдбитими сплесками сонячних променiв. Навiть тодi, коли Микитку з розгону вдарило об слизький камiнь i з головою потягло пiд воду, вона не вiдпустила його.

Закричала тiльки:

– Мик… Уфр-р-р… Хапай… бульк… Хапайся… кхе-бульк… Хапайся, кажу!

Борюкаючись зi скаженою течiею, Микитка iнстинктивно схопився за слизький метал. І навiть спробував здивуватися. Метал, немов пiнопласт, тримався на поверхнi води. Надзвичайно легким виявився таемничий метал. І тому саме вiн допомiг шкетам протриматися на плаву доти, допоки вони, мокрi й побитi об гостре камiняччя, не спромоглися видертись на берег.

Космер внесло течiею.

І тому першим питанням стало питання про те, що воно робити далi.

– Давай вгору за течiею пiдемо, – запропонувала Йева, встаючи на карачки i по-собачому обтрушуючи воду зi смуху. Їi комбiнезон вже сохнув на гiлках. – До села, яке ми бачили. Може, там е хтось.

– Ага. Зараз. Я вже раз тебе послухався! – роздратовано пробуркотiв Микитка, розвiшуючи свiй мокрий одяг поруч з Йевиним. – Вниз за течiею йти треба. Може, там космер наш за корчi якi-небудь зачепився.