Демони Сонця

Шкети були зануренi в роботу. На дальньому кiнцi галявини КоцаТоца щось гаряче пояснював директоршi. Та уважно слухала.

– Погнали. Тiльки швидко. І давай на твоему космерi рвонемо – вiн за чагарями, а мiй – на виднотi.

Микитка i Йеванджi Лай тихесенько вiдповзли пiд густi лапи смерек, до Йевiного космера – iндивiдуального космiчного засобу пересування, схожого на серфер. Який, до того ж, огортався пiд час польоту бурштиновим коконом захисного поля. Йева не стала лягати на мiсце пiлота, а сiла, звiсивши ноги, та й стиснула кермо.

Микитка влаштувався iззаду. І за хвилину маленьке сонечко апарату зигзагами заковзало помiж дерев, а потiм здiйнялося й на бриючому польотi понеслося над iхнiми верхiвками.

Глава 2. Дика прогулянка по не менш дикiй тайзi

Пiд самим космером миготiли загостренi верхiвки ялин. Немов зеленi ракети на стартовому майданчику. Микитка навiть iнодi ноги пiдтискав, боячись зачепитися за них. Злiва майнула й зникла стрiчка якоiсь рiчечки. Праворуч iнодi миготiли дзеркала невеличких озер.

Попереду вигиналися далекi пагорби, вкритi шубою дерев.

Але Йева почала вiдвертати вiд них по широкому колу, звiряючись зi своiми обчисленнями. Ялини та ялицi порiдшали й помiж ними з'явилися похмурi вiдкритi простори з рiдкiсними чорними кущами та безлистими стовбурами. «Болота», – зрозумiв Микитка.

Космер промчав над ними i раптом нахилився, почавши валитися влiво й знову вивертаючи до рiчки, що майнула вдалинi.

– Далеко ще? – вигукнув хлопчик.

– Поряд вже, – вiдгукнулася Йева, – он за тим струмком.

Внизу промайнули якiсь занедбанi будiвлi.

– А це що було? – запитала вже нджаянка.

– Село, напевно, якесь. Закинуте, здаеться. Дивись, а що це он там блищить?

На стрiмкому березi швидкоi пiнистоi рiчки, яка в’юнилась край близьких сопок, дiйсно щось блиснуло. Неначе дзеркало там лежало. Йева хмикнула й спiкiрувала на нього, хвацьке хляпнувшись космером на самий краечок берегового обриву. Краечок небезпечно навис над бурхливою водою. Микитцi навiть здалося, що вiн похитнувся злегка.

– Агов, агов, – закричав вiн. – А обережнiше нiяк не можна?

– Що? – насмiшкувато поцiкавилася нджаянка. – Злякавс…

І, не закiнчивши слова, замовкла здивовано. Втiм, було вiд чого. У п'яти кроках вiд вимкненого апарату виблискував великий, завбiльшки з тацю, вигнутий уламок гладко вiдполiрованого металу. Ще бiльша частина уламку вросла в землю. І вiд того було зрозумiло, що знаходиться вiн тут вже не один рiк.