Ельвіра в Країні Котів

Існуе така iндiйська оповiдка: «Якоiсь холодноi зими тяжко занедужав цар звiрiв – Тигр. «Що ж робити? – засмутилася Киця, – окрiм мене, нiкому розвести багаття i врятувати йому життя.». От i вирушила вона до людей. Знайти вогнище було нелегко. Та спантеличило кiшку iнше – бiля багаття уперше побачила рибу, яка смажилася на вогнi i надто вже смачно пахла! І так нестерпно схотiлося iй спробувати тiеi смакоти…».

– А що ж люди? – поцiкавилася Ельвiра.

– Побачили, що до них завiтало невiдоме звiрятко, i, звiсно, з iнтересом нагодували рибкою.

Бiля вогнища було неабияк затишно, i Киця на мить задрiмала, забувши, за чим прийшла… Прокинувшись, схопила в зуби довгу палаючу трiску та бiгцем кинулася до лiсу. Їй вдалося вилiкувати свого великого родича – могутнього смугастого Тигра, проте, пригадуючи теплу зустрiч з людьми, повернулась до них.

– І що, отак просто можна свою дику волю обмiняти на iжу? – мимоволi ушпигнула свою кицюню Ельвiра.

– Воля – це коли у тебе е дiм, в якому на тебе чекае щастя… – вiдповiла Гламура, не пiдозрюючи каверзи.

– Хто знае, як воно було… – замислився тато, – в якiйсь iншiй легендi людина хитрощами заманила до себе дике лiсне звiрятко!

– Головне, – крутнула голiвкою Гламура, нiби щось струхнула iз себе, – на нас, дiвчинко, чекають незвичнi i цiкавi пригоди. Готуйся!

Отак несподiвано для Ельвiри почалися шкiльнi канiкули, i довгожданi днi стрiмко полетiли вперед. Вкотре гортаючи книгу улюбленого письменника Льюiса Керролла, Ельвiра уявляла себе в Краiнi Чудес, палко мрiючи опинитися на мiсцi доброi i безстрашноi Алiси.

А поки в ii обов’язки входило щоранку годувати i розчiсувати найгарнiшого «теплого персика» з чудовою густою шерстю.

– Перс – для ледачих, – завважила бабуся, – ця порода не потребуе особливого догляду.

А жвава кицька не забувала щодня муркотiти своi котячi оповiдки. Ельвiра ж дiзналась, що здавна свiйських котiв розводили тiльки заможнi люди, i це неабияк схвилювало ii сердечко.

– Однак ми всi, – запевнювала Гламура, – свободолюбнi i незалежнi за вдачею! І коли нам не подобаеться господар, можемо легко втекти з дому.

Однак колись коти-втiкачi одразу ставали власнiстю нового хазяiна. Тодi люди i змайстрували ошийники, тримаючи котикiв на довгих повiдцях, часто навiть – iзолотих…

– І як це жити прив’язаною? – обурилася Ельвiра, – це ж так принизливо i незручно!

– Хто звикае бути прив’язаним, – не бачить далi свого припона… – пояснила Гламура, – хтозна, у чому прихований наш спокiй.