Казки

Казки

Зiрка Захарiiвна Мензатюк

Дитячий свiт

Видання мiстить пiзнавальнi та теплi казки сучасноi письменницi Зiрки Мензатюк. Казочка «Сiм нот» у доступнiй формi знайомить дiтей з основами музичноi грамоти. Казки про Мiсяць та Новий рiк збагатять маленького читача знаннями з природознавства. «Карпатська» казка про рослинку арнiку базуеться на гуцульському фольклорi. До видання також увiйшла збiрка казок письменницi про украiнськi народнi свята «Макове князювання», що впорядкована за календарно-обрядовим принципом та розповiдае про традицii нашого народу, його споконвiчнi цiнностi.

Зiрка Мензатюк

Казки

© З. З. Мензатюк, 2020

© Г. В. Калмикова, iлюстрацii, 2018

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2006

Арнiка

На високiй полонинi у горах Карпатах росла маленька арнiка. Навколо стояли тисяча рiзних трав i тисяча квiтiв, вони лепетали пiд вiтром i слухали казки про Чугайстра.

– Яке воно миле й усмiхнене! – говорила вона. – Я б хотiла бути схожою бодай на найменший його промiнець!

– Що ти кажеш! – шелеснув кмин. – Хiба можна квiтцi рiвнятися до сонця? Цвiти, як я: скромно, зате рясно.

– Або як я: пахну, наче мед, – похвалився медiвник.

– Нi, краще як я, – порадила польова гвоздика й показала рожеву квiтку-зiрочку.

Сонце слухало iх iз висоти й голубило кожну зеленинку.

Одного разу воно сховалося за хмари.

– Чому ти не прояснюешся? – питала вона в захмареного неба. – Чому ти не смiешся? – гукала до сонця.

– Бо менi сумно, – вiдповiло сонце з-за сивоi пелени. – Ген у долинi в смерековiй хатинi сидить дiвчинка, мов лелiточка, i прегiрко плаче. А я не можу ii розрадити.

Глянула арнiка (а з полонини видно весь свiт) – справдi, сидить мала дiвчинка, витирае сльози.

– Скажи менi, сонечко, чого вона плаче?

– Бо в неi мама захворiла та й не одужае, поки не нап’еться живоi води, – вiдповiло сонце i прикрилося ще темнiшими хмарами.

Засмутилась арнiка, похилила листочки додолу. А далi й каже:

– Пiду я шукати живу воду. Інакше бiдi не зарадиш.

– Що ти, арнiко! – зашумiла зелена полонина.

– Куди ти, арнiко? Одна-одненька, та ще й боса? – зашелестiли трави.

– Зачекай трiшки! – гукнув нечуй-вiтер. – Я для свого насiння витчу шовковi парашути, на них полечу бiлим свiтом, ту воду пошукаю.