Казки

– Зажди до осенi, – обiзвався реп’ях. – Восени часом трапляеться помандрувати на собачому хвостi. Як не е, а все не пiшки.

Та арнiка лиш голiвкою похитала:

– Нi, не чекатиму.

Вийшла на широке роздорiжжя: котрим шляхом податися?

– Повiй, вiтре, Карпатами, – попросила вона. – Полiтай, подивися, може побачиш, де джерело з живою водою?

Повiяв вiтер, облiтав гори та й розказуе:

– У селi, що справа, нову церкву ставлять; у селi, що злiва, калачi печуть – дiвцi Аничцi на весiлля.

Дивиться арнiка, а на зелених верхах колишуться буки та смереки: то лiсовий шум гуляе.

– Може, ти, лiсовий шуме, чув про живу воду? – спиталася вона.

Покотився лiсовий шум верховинами й назад повернувся:

– У бору бiлi гриби виросли, на галявах суницi достигли, а в гнiздi у горлицi вилупилися пташенята. Бiльше я нiчого не вивiдав.

Озирнулася арнiка: в кого про живу воду спитати? Нiде нiкого, лиш серед неба мала цятинка, мов мачинка.

– Чи то ти, славний орле беркуте? – гукнула вона.

– Так, це я, – заклекотiв з неба беркут. – І я знаю про те, що ти шукаеш, бо далеко лiтаю, а ще дальше бачу.

Спустився донизу, сiв на сивому каменi.

– За верхами, за лiсами, аж там, де баба дрiт пряде, стоiть найстарша гора на ймення Говерла. Вона головою в небо впираеться, блискавками пiдперiзуеться. З ii верха й витiкае живе джерело. Тiльки як ти туди дiстанешся, дитинко-зеленинко?

Уклонилась арнiка славному орловi беркутовi:

– Мушу дiстатися, бо дуже треба.

Та й пiшла собi. Де трава висока – вiтер iй стежку прогорне. Де потiчок глибокий – верба гiлки, наче кладку, простеле.

– Чи сюди до найстаршоi гори на ймення Говерла? – питае арнiка.

– Сюди, сюди! – кивають трави. – А далi через бiр, але в бору стережися. Там блуд сидить, мандрiвникiв збивае з дороги.

– Добре, буду стерегтися.

А блуд здалеку арнiку помiтив. Заплутав стежки, позамикав дороги, сам зачаiвся за корчем та й чекае.

Зайшла арнiка в бiр. Ялинове гiлля нависло над головою, пiд ним присмерк, вогкiсть, застояне павутиння. Глядь – а стежки пiд ногами нема! Метнулась арнiка вправо, кинулась улiво – блудовi ж цього й треба. Пiдкрався ззаду i тихцем до неi причепився. Арнiцi в головi закрутилося i так усе переплуталося, що нiяк не впiзнае, нi куди iй iти, нi звiдки прийшла. Заблудилася! І нема в кого дороги спитати.