Казки

Глухi ялицi щось собi мурмочуть, а внизу, на опалiй глицi, зеленавi поганки посiдали вiдьомськими колами, позбиралися на вiдьомську раду.

– Ходи до нас, на тиху глицю, в сонне павутиння, – кличуть арнiку. – Тут спочинеш, задрiмаеш, повiк не прокинешся…

– Не хочу я спати! – стрiпнула листям арнiка.

– Ходи, ходи! – хихочуть поганки. – Сюди пiвнi не доспiвують, анi пси не догавкують. Вже тобi звiдси нема дороги!

Злякалась арнiка: хто допоможе, хто з бору виведе? І раптом згадала: лiсовий шум казав, що в бору бiлi гриби виросли.

Значить, десь мае бути добрий гриб-боровик. Стала арнiка серед ялиць, проказала чарiвну примовку:

– Грибе, грибе, покажися: чи ти вгорi, чи в долинi, чи на буковинi?

– Та ось де я! – обiзвався боровик. Вилiз iз-пiд глицi, обтрусив бриля вiд голок: – Чого тобi?

– Добродiю боровиче, виведи мене з бору! Я йду до Говерли, та от – заблукала…

– Знаю, чиi це витiвки, – сказав боровик. – Ану обернись!

Не встигла арнiка повернутися, як блуд скочив iй з плечей i сховався за ялицю.

Арнiка вiдразу й упiзнала мiсцину:

– От же стежка! Звiдти я прийшла… А туди, пiд гору, простувала!

– Так i е, туди до Говерли, – мовив боровик. – На ось бiлу нитку з моеi грибницi, щоб блуд знову не заморочив. Вона виведе з бору. Тiльки дивись, не обiрви.

Йде арнiка та й iде. Зайшла мiж крутi скелi, мiж дике камiння.

– Чи сюди до Говерли?

– Сюди, – вiдповiли хмари, що спочивали на верхах. – Але шануйся: тут ходить лихий дiд з торбою, той, що неслухняних дiтей забирае.

Тебе, малу, побачить, теж у торбу вкине.

– Ой лихо… Та мушу йти. Буду за камiнням ховатися.

Пiшла арнiка далi. Дороги нема, камiння босi ноги коле. Раптом хтось хап ii! То лихий дiд вертався з порожньою торбою, бо неслухняних дiтей не знайшлося. Схопив арнiку, вкинув у торбу:

– А не ходи сама лiсами! А не лазь дикими скелями!

– Рятуйте, люди добрi! – заплакала арнiка.

– Не кричи, даремно не виголоднюйся, – захихотiв лихий дiд. – Бо нiхто тебе не почуе.

А недалеко Аничка з дружками йшла через гору в сусiдне село, просити людей на весiлля.

Почула крик.

– Пустiть, дiду, арнiку. Я замiсть неi вам у торбу калач покладу.

Калач свiжий, рум’яний, з доброi пшеницi. Дiд такого давно не куштував. То й випустив арнiку. Вона подякувала дружкам та Аничцi та й помандрувала далi.

Але що то гримить, хурчить, гуркоче на всi гори? То баба дрiт пряде, залiзне веретено крутить. Гуцули прислухаються, кажуть, що гроза буде.