Казки

Побачила баба арнiку:

– Звiдки ти, дитинко?

– Ой, здалеку! Ноги збила, гори обходила, поки сюди добралася.

– То розкажи, що в свiтi дiеться. Бо я сиджу пряду, не маю коли подивитися.

Розповiла арнiка, що суницi достигли, що гриби виросли, що в Анички весiлля. Розказала й про те, що сонечко з журби сховалося за хмари, бо в малоi дiвчинки захворiла мама та й не одужае без живоi води. Почувши про дiвчинку, баба взяла арнiку за листочок i привела до живого джерела:

– Набери мерщiй води, вiднеси тiй дiвчинцi для хвороi мами! Увi що тобi, дитинко, ii зачерпнути?

А в арнiки нi горнятка, нi вiдеречка!

– Хiба що сама води нап’юся…

Напилася, подякувала бабусi i – гайда назад.

Через дикi скелi, де лихий дiд калачем пригощаеться, через бiр похмурий (там боровик, добрий господар, а вирiс – шапка стала як полумисок); через бистрi потоки, через верхи високi. Добралася в те село, де в дiвчинки захворiла мама. Постукала у вiкно:

– Дiвчинко-лелiточко! Не плач, не журися, я живу воду принесла! Вiзьми мою галузку.

Дiвчинка взяла, з тоi галузочки зварила чаю, дала мамi напитися – мама й одужала. Дiвчинка зрадiла, i все навкруг заблищало, засяяло. То сонце прогорнуло хмари й сипнуло на гори золотим промiнням.

Зрадiли верхи й долини, зрадiло зiллячко на полонинi:

– Мабуть, наша арнiка живу воду принесла!

Арнiка ж глянула на себе й засмутилася. Поки мандрувала, ii листя потемнiло, стало тверде та шорстке. А вже пора цвiсти.

– Не журись, арнiко! – мовило до неi сонце.

 – Розгорни пелюстки!

Розтулила арнiка пуп’янок – i розкрилася квiтка, мов сонечко: така ж ясна та промениста!

– Це тобi нагорода за те, що розвiяла мiй смуток, – всмiхнулося сонце й поцiлувало арнiку.

Звiдтодi цвiте вона сонячним цвiтом.

А жива вода в ii стеблах так i лишилася. Як хто з гуцулiв захворiе, то й шукае арнiку. Кажуть, нема над неi зiлля на всi Карпати!

День народження Мiсяця

– Приходь до мене на день народження, – запросив Марiйку мiсяць.

– А коли вiн у тебе: влiтку, взимку, весною чи восени?

– Щомiсяця, – сказав мiсяць. – Бо кожного мiсяця я народжуюся новий. Тепер, бачиш, я повний.

– Та бачу! – засмiялася Марiйка, бо мiсяць був круглий та бiлий, наче свiжий млинець.

– А новий я тонкий, як серпочок. Приходь!

Потiм були хмарнi днi. Коли небо нарештi прояснилося, Марiйка побачила мiсячний серпик.

– Це вже ти народився? – зрадiла вона.

– Нi, тепер я старий, – зiтхнув мiсяць.