Казки добрих сусідів. Птаха щастя. Казахські народні казки

Багато днiв змiнювалось ночами, йшов Казангап все далi й далi вiд рiдних мiсць. Ночував, де пiдстерiгала нiч, а на свiтанку – далi. В один з вечорiв зупинився вiн бiля великих тополь, що стояли в степу. Зладнав собi постiль, перекусив чим бог послав, лiг i вiдразу мiцно заснув. Хай спить, не будемо його турбувати, а наша розповiдь буде про iнше.

Цiею територiею, де стояли тополi, володiв хан Таусагiр. Суворий бул хан Таусагiр, але справедливий. Далеко за межами його ханства знали Таусагiра як чесного i розумного чоловiка i йшли до нього за порадами.

Хан мав двох доньок-красунь, Гуляйiм i Гулмахiру. Дiвчата були дуже розумнi, Гулмахiра до того ж була чаклункою – вона знала мову джинiв i перi. Сестри жили дружно, любили одна одну. Коли вони пiдросли, поклялись нiколи не розлучатися.

Прийшов час видавати доньок замiж, i хан знайшов iм наречених – синiв багатих i вiдомих батькiв. Батьки домовились зiграти весiлля в один день.

Засумували дiвчата – не подобались iм нареченi. І розлучатись вони не хотiли.

Думали, думали, як iм буде краще, i придумали вийти замiж за одного джигiта. Був такий джигiт у степу, бiдний пастух бая, але гарний собою. Звали його Сагiт.

Послали сестри вiрного слугу за джигiтом, i коли вiн приiхав, розповiли йому про свое бажання вийти за нього замiж. Розгубився юнак i зрадiв одночасно. Запитав, що йому потрiбно робити. Розумна Гулмахiра запропонувала: хай Гуляйiм з Сагiтом втiкають, знайдуть прихисток, а потiм до них приеднаеться й вона, Гулмахiра. Порада Гулмахiри сподобалась, i Гуляйiм вирiшила втiкати цiеi ж ночi.

Вона домовилась iз Сагiтом зустрiтися опiвночi в степу – бiля тополь.

Нiч була темною-претемною. Сагiт пiшов на призначене мiсце, але заблукав.

Опiвночi Гуляйiм приiхала до тополь i бачить – спить джигiт (пам’ятаете, там нiч змусила заночувати Казангапа). Дiвчина розбудила його, думаючи, що то Сагiт, звелiла сiсти на коня i вони поiхали.

На свiтанку Гуляйiм здивувалась, побачивши поряд iз собою невiдомого джигiта, брудного, одягненого в лахмiття.

Юнак також здивовано дивився на неi. Дiвчина вiд досади трохи не заплакала: як негарно з нею обiйшлася доля! Але вороття не було, як буде так i буде. І дiвчина вирiшила поеднати свое життя з цим чоловiком – мабуть, сам Аллах послав iй його.

Джигiт бул молодий, ставний, гарний обличчям, а очi горiли вогнем. Сподобався вiн Гуляйiм. Дiвчина розповiла про себе, Казангап, так звали хлопця, теж розповiв про свое горе. Сподобались вони одне одному.