Казки добрих сусідів. Чарівний дзвіночок: Молдавські народні казки

Не маю сил утримувати тебе бiля себе i, якщо вирiшив ти йти у свiти, вiзьми цей перстень – буде пам’ять про Гевеуна-велетня.

Хлопець, не думаючи про бiду, пiдбiг, схопив перстень i надiв його на палець. А Гевеун як закричить:

– Персню, персню, де ти?

– Тут я! – вiдповiдае зачарований перстень.

Тодi велетень – туп! туп! туп! – потупав своiми ножищами туди, звiдки почувся голос, потiм знову закричав:

– Персню, персню, де ти?

– Тут я! – кричить перстень.

Зрозумiв хлопець, що потрапив у пастку.

Гевеун бiгав з розчепiреними руками, щоб схопити хлопця i кричав:

– Персню, персню, де ти?

– Тут я! – вiдповiдав перстень.

Хотiв хлопець зняти перстень, а не може – не даеться, клятий, не знiмаеться.

Схопив його зубами – нiяк. Бачить, що iншого виходу немае, витягнув нiж, поклав руку на колоду, вiдрубав палець з перснем i кинув у колодязь.

Велетень знову кричить:

– Персню, персню, де ти?

– Тут я! – вiдповiдае перстень з колодязя.

Пiдiйшов Гевеун-велетень до колодязя, перечепився i полетiв головою вниз.

Хлопець упевнився, що велетень загинув, залiз йому на п’яти, що стирчали з колодязя, i затанцював на радощах. Потiм зiбрав свою отару овець i погнав на пасовисько. Догнали його iншi чабани. Розповiв вiн iм про все, що з ним сталося, – тодi й iншi чабани насмiлились повести овець у кодри. Спочатку йшли з обережнiстю, потiм збудували собi загони на багатих i красивих лiсових галявах i почали там пасти овець. Може, й донинi пасуть iх.

* * *

Царство змiя

Народився я не в тi казковi часи, а пiзнiше, коли дiвчата з Турлуешт носили казки у фартушках. Якось я простягнув тихенько руку i вхопив одну з них. От i розповiм ii вам.

Жили-були колись чоловiк з дружиною. За свое життя вони пережили чимало бiд, але найбiльше турбувало те, що в них не було дiтей, якi б пiдтримали iх у тяжку хвилину. А вони вiдчували наближення своеi осенi. Гiрка доля випала бiдним. Але одного свiтлого ранку жiнка йшла на вершину гори росяною дорiжкою i вiд цього зачала.

Минуло кiлька днiв i стали думати батьки, що треба похрестити дитину i дати iй iм’я. Але всi, кого вони запрошували стати хрещеними дитинi, вiдмовлялися. Це турбувало батькiв, не давало спокою.

Якось вночi, коли вже всi спали, бiдний батько не мiг заснути, охав i тяжко зiтхав:

– Ох, ох, моi бiди. Тяжкi моi бiди.