Марія (Український)

Мерi не було в iдальнi, i я марно сподiвався, що ii справи затримали ii довше, нiж зазвичай. Мiй батько, помiтивши вiльне мiсце, покликав ii, а Емма вибачилася, сказавши, що у неi з вечора болить голова i вона спить. Я намагався не бути враженим i, докладаючи всiх зусиль, щоб зробити розмову приемною, з ентузiазмом розповiдав про всi полiпшення, якi я знайшов у маетках, якi ми щойно вiдвiдали. Але все було марно: батько втомився ще бiльше, нiж я, i рано пiшов спати; Емма з матiр'ю встали, щоб покласти дiтей спати i подивитися, як там Марiя, за що я подякував iм, i вже не дивувався тому, що вiдчуваю до них таку ж вдячнiсть.

Хоча Емма повернулася до iдальнi, розмова тривала недовго. Фiлiп i Елоiза, якi наполягали, щоб я взяв участь у iхнiй грi в карти, звинуватили моi очi в сонливостi. Вiн марно просив дозволу у мами, щоб наступного дня пiти зi мною на гору, i незадоволений пiшов геть.

Роздумуючи у своiй кiмнатi, я думав, що здогадався про причину страждань Марii. Я пригадав, як я вийшов з кiмнати пiсля свого приiзду i як враження, яке справив на мене ii довiрливий акцент, змусило мене вiдповiсти iй з браком такту, властивим тому, хто придушуе емоцii.

Знаючи причину ii горя, я вiддав би тисячу життiв, щоб отримати вiд неi прощення; але сумнiв посилював сум'яття мого розуму. Я сумнiвався в любовi Марii; чому, думав я собi, мое серце повинно прагнути вiрити, що вона зазнала такоi ж мученицькоi смертi? Я вважав себе негiдним володiти такою красою, такою невиннiстю. Я докоряла собi за гордiсть, яка заслiпила мене настiльки, що я вважала себе об'ектом його любовi, гiдною лише його сестринськоi прихильностi. У своему божевiллi я з меншим жахом, майже з насолодою, думала про свою наступну подорож.

Роздiл IX

Наступного дня я прокинувся на свiтанку. Вiдблиски, що окреслювали вершини центрального гiрського хребта на сходi, позолотили пiвколом над ним кiлька легких хмаринок, якi вiдiрвалися одна вiд одноi, щоб вiддалитися i зникнути. Зеленi пампаси i джунглi долини проглядалися нiби крiзь блакитнувате скло, а посеред них – бiлi хатини, дим вiд свiжоспалених гiр, що здiймалися спiраллю, а подекуди – вирви рiчки.

Гiрський хребет Заходу своiми складками i пазухами нагадував плащi з темно-синього оксамиту, пiдвiшенi до iхнiх центрiв руками джинiв, затягнутих туманом. Трояндовi кущi та листя фруктових дерев перед моiм вiкном, здавалося, боялися перших вiтрiв, якi мали прилетiти, щоб змити росу, що виблискувала на iхньому листi та квiтах.