Марія (Український)

Вона нiби спала: ii обличчя, вкрите смертельною блiдiстю, було наполовину приховане розпатланим волоссям, в якому були зiм'ятi квiти, якi я подарував iй вранцi; зморщене чоло свiдчило про нестерпне страждання, а на скронях виступив легкий пiт; iз заплющених очей намагалися витекти сльози, якi блищали на вiях вiй.

Батько, розумiючи всi моi страждання, пiдвiвся, щоб пiти, але перед тим, як пiти, пiдiйшов до лiжка i, помацавши пульс Марii, сказав:

–Усе скiнчено. Бiдолашна дитина! Це те саме зло, вiд якого страждала ii мати.

Груди Марii повiльно здiймалися, немов у риданнi, i, повернувшись до свого природного стану, вона видихнула лише зiтхання. Батько пiшов, я став у головах лiжка i, забувши про матiр та Емму, якi мовчали, взяв одну з рук Марii з подушки i омив ii потоком своiх слiз, якi до цього часу стримував. Вона вимiрювала все мое нещастя: це була та сама хвороба, що й у ii матерi, яка померла дуже молодою, вражена невилiковною епiлепсiею. Ця думка заволодiла всiею моею iстотою, щоб зламати ii.

Я вiдчув якийсь рух у цiй iнертнiй руцi, до якоi мiй подих не мiг повернути тепло. Марiя вже починала дихати вiльнiше, а ii губи, здавалося, з усiх сил намагалися вимовити слово. Вона рухала головою з боку в бiк, нiби намагаючись скинути з себе непосильний тягар. Пiсля хвилинного перепочинку вона заiкалася, вимовляючи нерозбiрливi слова, але нарештi серед них чiтко прозвучало мое iм'я. Я подивився на неi i побачив, що вона стоiть.

Я стояв, не зводячи з неi погляду, можливо, я занадто мiцно стиснув ii руки, можливо, моi губи кликали ii. Вона повiльно розплющила очi, наче поранена iнтенсивним свiтлом, i втупилася в мене, намагаючись впiзнати мене. Напiвсидячи, вона запитала: "Що сталося?" – вiдводячи мене вбiк; "Що зi мною сталося?" – продовжувала вона, звертаючись до моеi мами. Ми спробували заспокоiти ii, i з акцентом, в якому було щось вiд докору, чого я тодi не могла собi пояснити, вона додала: "Розумiеш, я злякалася.

Пiсля доступу iй було дуже боляче i вона була глибоко засмучена. Я повернувся ввечерi, щоб побачити ii, коли це дозволяв етикет, встановлений моiм батьком у таких випадках. Коли я прощався з нею, вона на мить затримала мою руку i сказала: "До завтра", – i наголосила на останньому словi, як робила це щоразу, коли наша розмова переривалася ввечерi, з нетерпiнням чекаючи наступного дня, щоб ми могли ii завершити.