Марія (Український)

Роздiл XV

Коли я вийшов у коридор, що вiв до моеi кiмнати, рвучкий вiтер гойдав верби на подвiр'i, а коли я наблизився до саду, то почув, як вiн розривае апельсиновi гаi, з яких випурхують переляканi птахи. Слабкi спалахи блискавки, немов миттеве вiддзеркалення пряжки, пораненоi вiдблиском пожежi, здавалося, хотiли освiтити похмуре дно долини.

Притулившись до однiеi з колон у коридорi, не вiдчуваючи, як дощ б'е в скронi, я думала про хворобу Марii, про яку батько говорив такi страшнi слова; моi очi хотiли знову бачити ii, як у тi тихi й безтурботнi ночi, якi, можливо, бiльше нiколи не настануть!

Не знаю, скiльки часу минуло, коли щось схоже на вiбруюче крило птаха торкнулося мого чола.

Я подивився в бiк найближчого лiсу, щоб простежити за ним: це був чорний птах.

У кiмнатi було холодно, троянди бiля вiкна тремтiли, нiби боялися, що iх залишать на поталу буйному вiтру, у вазi стояли вже зiв'ялi лiлii, якi Марiя поставила туди вранцi. У цей час порив вiтру раптово задув лампадку, а гуркiт грому ще довго було чути, наче гуркiт велетенськоi колiсницi, що падала зi скелястих гiрських вершин.

Посеред цiеi ридаючоi природи в моiй душi панував сумний спокiй.

Годинник у вiтальнi щойно пробив дванадцяту. Я почув кроки бiля своiх дверей, а потiм голос батька, який кликав мене. "Вставай, – сказав вiн, як тiльки я вiдповiв, – Марiя все ще нездужае.

Доступ повторився. Через чверть години я був готовий до вiд'iзду.

Мiй батько давав менi останнi вказiвки щодо симптомiв хвороби, а маленький чорний Хуан Анхель заспокоював мого нетерплячого i переляканого коня. Я скочив на коня, його пiдкованi копита застукотiли по брукiвцi, i за мить я вже мчав униз, до рiвнинноi частини долини, шукаючи дорогу у свiтлi яскравих спалахiв блискавок. Я iхав на пошуки доктора Мейна, який тодi проводив сезон у селi за три лiги вiд нашоi ферми.

Образ Марii, якою я бачив ii в лiжку того дня, коли вона сказала менi: "До завтра", що, можливо, не приiде, йшов зi мною i, розпалюючи мое нетерпiння, змушував мене безперервно вимiрювати вiдстань, яка вiддiляла мене вiд кiнця подорожi; нетерпiння, яке швидкiсть коня була недостатньою, щоб стримувати,

Рiвнини почали зникати, тiкаючи в протилежному напрямку вiд мого бiгу, наче величезнi ковдри, зметенi ураганом.

Лiси, якi я вважав найближчими, здавалося, вiдступали в мiру того, як я наближався до них.