Марія (Український)

Роздiл XVI

Увечерi того ж дня лiкар пiшов вiд нас, залишивши Марiю майже повнiстю одужалою, прописавши режим, щоб запобiгти повторному приеднанню, i пообiцявши часто ii вiдвiдувати. Я вiдчув невимовне полегшення, коли почув, як вiн запевняв ii, що небезпеки немае, i для нього, вдвiчi бiльше, нiж для мене, вона стала вдвiчi люблячiшою, нiж до цього, тiльки тому, що Марii пророкували таке швидке одужання. Я зайшов до ii кiмнати, щойно лiкар i мiй батько, який мав супроводжувати його цiлу лiгу, вирушили в дорогу.

Вона якраз закiнчувала заплiтати волосся, дивлячись на себе в дзеркало, яке моя сестра тримала на подушках. Почервонiвши, вона вiдсунула предмет меблiв убiк i сказала менi

–Це не заняття для хвороi жiнки, чи не так? Але я почуваюся досить добре. Сподiваюся, я бiльше нiколи не змушу вас до такоi небезпечноi подорожi, як минулоi ночi.

У тiй поiздцi не було нiякоi небезпеки, – вiдповiв я.

–Рiчка, так, рiчка! Я подумав про це i про багато речей, якi можуть статися з тобою через мене.

Подорож за три лiги? Ти називаеш це…?

Та подорож, пiд час якоi ви могли потонути, – сказав лiкар, настiльки здивований, що ще не встиг натиснути на мене, а вже говорив про це. Вам з ним, коли ви поверталися, довелося чекати двi години, поки рiчка зiйде нанiвець.

Лiкар на конi – це мул, а його пацiент – це не те саме, що хороший кiнь.

Чоловiк, який живе в будиночку бiля перевалу, – перебила мене Марiя, – коли впiзнав твого чорного коня сьогоднi вранцi, був здивований, що вершник, який стрибнув у рiчку вчора ввечерi, не потонув, коли вiн кричав йому, що броду немае.

О, нi, нi, я не хочу знову хворiти. Хiба лiкар не сказав тобi, що я бiльше не буду хворiти?

Так, – вiдповiв я. – І вiн пообiцяв, що протягом цих двох тижнiв не пропустить жодного дня, щоб не завiтати до тебе.

–Тодi тобi не доведеться знову iхати вночi. Що б я робив, якби…

–Ти б багато плакала, чи не так? -Вiдповiла я, посмiхаючись.

Вiн подивився на мене кiлька секунд, i я додала:

Чи можу я бути впевненим, що помру в будь-який момент, будучи переконаним, що…

–Вiд чого?

А решту вгадуеш по очах:

–Завжди, завжди! -додала вона майже потайки, нiби розглядаючи гарне мереживо на подушках.

І я маю сказати тобi дуже сумнi речi, – продовжив вiн пiсля кiлькох хвилин мовчання, – такi сумнi, що вони стали причиною моеi хвороби. Ти був на горi.