Мацюсеві пригоди

Вiн нам так на прощання сказав: «У доброго солдата ноги для походу, руки для карабiна, очi для пильностi, вуха для слухання, а язик для того, щоб його держати за зубами, доки зуби не розцiпить ложка з солдатським борщем. Солдат одним карабiном захищае одну голову, а одним дурним язиком може згубити не тiльки власну голову, а й цiлий загiн». Звiдкiля й куди iдемо – це вiйськова таемниця. Нiчого ми не знаемо й нiчого не скажемо.

Стрiлочникова дружина аж рота роззявила:

– Хто б мiг подумати! Мале, а говорить як старе.

Твоя правда: багато шпигунiв крутиться бiля вiйськових. Одягне абиякий солдатський мундир i починае випитувати все, а потiм – гайда до ворога.

І з великоi поваги до хлопцiв вона не лише напоiла iх чаем, а ще й ковбаси дала. Мацюсевi снiданок здався дуже смачним, тим бiльше, що нарештi вiн i вмився як слiд.

– Королiвський поiзд, королiвський поiзд! – пролунало знадвору.

Фелек i Мацюсь вилiзли на драбину, що стояла бiля хлiвця стрiлочника, й дивилися.

– Їде.

Гарний пасажирський поiзд з великими вiкнами пiд’iжджае до станцii. Оркестр грае державний гiмн. У вiкнi вагона стоiть добре вiдомий Мацюсевi вiйськовий мiнiстр. Очi мiнiстра стрiлися на мить з Мацюсевими очима. Мацюсь здригнувся й швидко нахилився: що б сталося, якби мiнiстр його пiзнав? Але мiнiстр не мiг пiзнати Мацюся: по-перше, тому, що вiн був заклопотаний дуже важливими справами, а по-друге, тому, що пiсля втечi Мацюся, яку старший мiнiстр приховав вiд усiх, – про що мова буде далi, – з ним прощався в столицi пiдроблений Мацюсь.

Мiнiстр iноземних справ радив приготуватись до вiйни з одним, а воювати доводиться аж з трьома королями. Отож у вiйськового мiнiстра було про що думати: «Легко сказати «йди i воюй», коли на тебе суне аж трое». Що з того, що вiн переможе одного чи двох, коли третiй його здолае. Солдатiв, можливо, й вистачило б, та бракуе карабiнiв, гармат, одягу. І мiнiстровi спав на думку такий план: кинутись раптово, розбити першого ворога, забрати в нього все, що вiн приготував для вiйни, а тодi вже взятися до другого.

Мацюсевi було трохи неприемно дивитися, як вiйсько салютувало мiнiстровi, як йому пiдносили квiти i безперервно грав оркестр. «Це все належить менi», – подумав вiн. Та, маючи у серцi справедливiсть, Мацюсь тут-таки пояснив сам собi: «Так, легко ходити й салютувати, слухати музику й брати букети.