Мацюсеві пригоди

– Нащо iм брехати?

– Ну, скажiть, скiлькох королiв убито на вiйнi, а скiлькох солдатiв?

– Отакоi… король один, а солдатiв багато.

– А тобi що, мало одного? І з одним лиха наберешся.

Мацюсь не йняв вiри власним вухам. Вiн стiльки наслухався про любов народу, а надто вiйська, до короля. Ще вчора вiн гадав, що змушений ховатися, аби з величезноi любовi йому не завдали прикростей, а тепер бачить, що якби вiдкрився iм, то це не викликало б нiякого захвату. Дивно: вiйсько iде воювати за короля, якого не любить.

Мацюсь боявся, щоб не сказали чогось лихого про батька. Але нi, батька навiть похвалили.

– Покiйник не любив воен. Сам не хотiв битись i народ до вiйни не силував.

Така повага до батька трохи вгамувала роз’ятрене Мацюсеве серце.

– Бо й справдi, що королю робити на вiйнi? Поспить на травi – тут же й нежить схопить. Блохи йому спати не дадуть. Вiд духу солдатського сукна голова розболиться. І шкiра в них нiжна, i нiс нiжний.

Мацюсь був справедливий i не мiг не погодитись, що солдати кажуть правду.

– Ну, хлопцi, годi. Все одно нiчого путнього не придумаемо. Краще заспiваемо веселоi.

– Їдемо! – крикнув хтось.

І справдi, поiзд досить швидко рушив. Бо щоразу так дивно виходило – як тiльки хтось казав, що ещелон стоятиме довго, поiзд раптово рушав, i солдати скакали на ходу, й не один, спiзнившись, лишався в дорозi.

– Вчать нас не ловити гав, – здогадався котрийсь.

Прибули на велику станцiю. Тут з’ясувалося, що проiжджатиме якась важлива персона. На перонi – прапори, почесна варта, якiсь дами в бiлому й двое дiтей з гарними букетами.

– Королiвським поiздом iде на фронт сам вiйськовий мiнiстр.

Знову загнали ещелон на сусiдню колiю, де вiн i простояв цiлу нiч, яку Мацюсь проспав мов убитий. Голодному, стомленому й зажуреному Мацюсевi навiть нiчого не приснилося.

Вдосвiта почали чистити й мити вагони, поручик бiгав i сам за всiм стежив.

– Треба вас сховати, хлоп’ята, а то буде вам амба, – сказав капрал.

І Фелека з Мацюсем прихистили в убогiй хатинi стрiлочника. Цiкава до всього господиня зайнялася вояками. Думала, що в малюкiв скорiше вивiдае що-небудь.

– Ой дiти, дiти, – зiтхала вона, – навiщо це вам? Чи не краще ходити до школи? Звiдкiля ви й куди iдете?

– Ласкава господине, – похмуро вiдповiв Фелек, – батько наш – взводний.