Митькозавр iз Юрківки

 – Так здорово ви висите на гiлцi. Ой, якби я так умiла!

– Еге ж, – одразу полагiднiшав старий. – Звiсно, не однiй тобi – всiм так хотiлось би, та не в кожного вийде. Смiшно навiть подумати, як ви всi вiдпочиваете. Ну, а що вас привело до мене?

– Розумiете, дядечку, – пояснив Буцик. – Ми оце засперечались, де яка сторона свiту. Чи не змогли б ви на пiвгодинки позичити нам свого компаса?

– Е-е, – схитнув головою Кажан. – Вам компас для iграшок, а я без нього лiтати не можу. Зiпсуете – а я потiм заблукаю.

Ще до Болотяника втраплю. Не дам!

Довелося розповiсти Кажановi про Люсьчину пригоду.

– Це iнша справа, – мовив дядечко. – Та однак компаса не дам, а от полетiти з вами можу. А щоб йому живiт до спини присох, щоб йому…

– Кому це? – поцiкавилася Люська.

– Та кому ж, як не отiй почварi, – одказав Кажан.

– Почварi? – перезирнулися друзi. – А на що вона схожа?

– Та таке щось жовте, з хвостом, i реве – не приведи господь…

– Толябун! – скрикнуло зайченя.

– Лев? – вихопилось у Бурмосика.

– Еге ж, лев, а-ах, – позiхнув Кажан.

– Зараз засне, – прошепотiв Буцик i закричав: – Дядьку Кажане!

– Що? – розплющив той уже було склепленi повiки.

– Та ви ж обiцяли про лева розповiсти.

– Про якого лева?

– Про того, що недавно тут пробiгав.

– А-а-а, – згадав старий. – Щоб йому живiт до спини присох!

– От-от! Що ж вiн зробив?

– Значить, дiло було так, – почав Кажан. – Уранцi я повернувся з болота, куди лiтав на полювання. Там, коло берега, комарi особливо смачнi.

Такi жирненькi, вгодованенькi, тож наiвся досхочу. А вдень же, звiсно, треба поспати, – вiв далi дядько. – Отож я прилетiв, умостився на своiй гiлочцi й заснув. Через деякий час прокидаюсь од того, що неподалiк хтось голосно гарчить. Розплющую я одне око, придивляюся – стоiть перед сусiднiм деревом оця ж чума. Затим загнав у стовбур своi пазуриська й дряпае – аж я на гiлцi весь затрусивсь. «Гей ти, – крикнув я, – ану забирайся звiдси!» Та вiн i оком не зморгнув, орудуе пазуриськами – аж навколо все куриться. А тодi мовив Вовковi – той вовцюга теж тут крутився: «Ще дерева зо три – й вистачить. Хай тодi пошукае, звiдки прибiгла». А потiм обое подалися геть… А-ах, – позiхнув Кажан i заснув.

– І зовсiм цей лев не дурний, – мовив Буцик, коли йшли назад. – Таке придумати – обшкрябати ще кiлька дерев. Спробуй вгадати, де оте, найперше.

– Ех, якби я вчилася в школi, то зразу сказала б, де мiй лiс, – схлипнула Люська.