Митькозавр iз Юрківки

А навiщо це тобi?

– Бо якщо сонце свiтило тобi в праве око, значить, ти бiгла звiдти, – вказав Буцик рукою. – А якщо в лiве, – то он звiдки. Зрозумiло?

– От бачиш! – скрикнув Бурмосик. – Я знав, що Буцик обов'язково щось придумае.

– Авжеж, – озвалася Люська. – Але я не пам'ятаю: я була дуже налякана.

– Так-так, – замислився Буцик. – Налякана. О! А що ти, кажеш, побачила, коли озирнулася вже в нашому лiсi?

– Як Толябун дряпав дерево, аж кора на всi боки летiла.

– От по цьому дереву ми й дiзнаемося, звiдки ти прибiгла.

Довго шукати не довелось.

– Ось, здаеться! – крикнув Бурмосик.

– Ой-ой-ой, – наблизившись, похитав головою Буцик. – Не хотiв би я опинитися в таких пазурах. Зате тепер ми знаемо, звiдки прибiгла Люська. З пiвночi.

– Хiба, – здивувалась Люська, – а менi здаеться, iз заходу.

– А по-моему, вона прибiгла з пiвдня, – докинув Бурмосик.

Друзi перезирнулись.

– То звiдки ж я прибiгла? – сумно запитало зайча.

– Звичайно, у школi нас учили розпiзнавати сторони свiту, – сказав Буцик, – та я вже забув, як воно робиться. Адже два мiсяцi тривають канiкули. Є така штука, – мовив вiн по хвильцi, – яка визначае оцi самi сторони свiту. От тiльки як вона зветься? Бомпас чи момпас…

– Може, монпансье? – облизнулась Люська.

– Або «Золотий ключик», – i собi пiдхопив Бурмосик.

– Та нi, цукерки тут нi до чого. О, згадав! Компас! Якби ми його мали, то одразу ж визначили б, звiдки ти прибiгла.

– А де ж ми його вiзьмемо? – посмутнiшало зайча.

– Компас у нашому лiсi мае тiльки дядько Кажан. Вiн лiтае вночi, тож без компаса йому не обiйтись. Але навряд чи дядько погодиться його позичити.

– А ми дуже попросимо, – сказала Люська.

– А цур тобi! – почули друзi, пiдходячи до граба, на якому жив дядько Кажан. – Щоб тобi печiнки поодбивало! Щоб ти до кiнця днiв своiх голодний ходив! Щоб тобi живiт здуло! Щоб тобi ребра позападали! Щоб ти…

– Ой, як смiшно вiн висить! – зареготала Люська.

– Цить, – зашепотiв до неi Буцик. – Що ти тямиш! Якщо дядько почуе тебе – нiчого не дасть. Для кажанiв це нормально. Ану, разом…

– Доброго дня, дядечку! – дружно гукнули всi трое.

– Га? – озвавсь Кажан. – Хто це до мене привiтався? Так свiтло, що нiчого не бачу. Це ти, Бурмосику? Ти, Буцику? А хто ще з вами?

– Це Люська! – мовив Буцик.

– Здрастуйте, дядечку, – ще раз поздоровкалась Люська.