Митькозавр iз Юрківки

І хоч поблизу нiкого не було, вiн зашепотiв щось левовi на вухо.

– О, молодця! – похвалив той. – Здорово придумав! Я ж казав, що вдвох ми – сила. То ходiмо!

І обое подалися з хати.

Бурмосик з Люською обминали просторе поле, що ряснiло яскравими квiтами.

– Ой, якi гарнi квiти, – мовило в захватi зайча. – Було б у нас бiльше часу, я обов’язково назбирала б оберемок.

– Запам’ятай це мiсце, – мовив серйозно Бурмосик, – i обминай його десятою дорогою.

– Чому?

– Тому що насправдi це не поле, а Страшне болото, i сюди нiхто нiколи не потикаеться.

Поглянь он туди, – вказав лапкою Бурмосик.

Вдалинi, посеред болота, клубочився i здiймавсь угору густий туман.

– Там, щоб ти знала, живе Болотяник, який заманюе в трясовину, тож нiколи не гуляй у цих мiсцях, якщо не хочеш потонути.

– Ой, як страшно, – притулилась Люська до Бурмосика, – а який вiн, цей Болотяник?

– Це таемниця, i нiхто не знае ii. Та, мабуть, нiколи й не знатиме, бо вiн не виходить iз туману, а тiльки вряди-годи квилить – так жалiбно й моторошно водночас.

Того ж, хто пiде на поклик, враз засмокче.

– Добре, що ти попередив мене, – притихла Люська. – Але якi гарнi квiти, – додала з жалем. – Так i хочеться сплести з них вiночок.

– Може, зайдемо до нас, i ти поiси? – запропонував Бурмосик.

– Нi-нi, – заперечило зайча. – Ти ще не знаеш, скiльки часу я можу бiгати, гратись, зовсiм не вiдчуваючи голоду. Ходiмо швидше. До того ж, у нас майже повен кошик суниць.

– Так-то воно так, але ж суницi я нiс для Буцика.

Та й пiсля того, як ти пригостилася, iх уже не майже повен кошик, а майже пiвкошика. Ну гаразд, вистачить, – i вони заспiшили на посвист Буциковоi коси, що вже линув iз-за дерев.

Роздiл IV

Буцик саме кiнчав косити й збирався трохи передихнути, перш нiж класти сiно у вал очки, коли угледiв Бурмосика. Поруч iз ним весело дрiботiло зайченя.

– Добридень, Буцику, – наче до давнього знайомого, привiталася Люська. – Я ваша нова подружка.

– Я знайшов ii на Суничнiй галявi, – пояснив Бурмосик.

– І як же ти опинилася в наших краях? – спитав Буцик. І Люська розповiла про свою скруту.

– Ваш лiс теж хороший, але ж вiн для мене зовсiм чужий. Так, зовсiм чужий лiс, – закiнчила вона i схлипнула.

– Стривай-но, – мовив Буцик. – А як свiтило сонце, коли ти бiгла од лева?

– Яскраво.

– Я не про те. Звiдки воно свiтило?

– Спочатку в лiве очко, потiм у праве, – чи, може, навпаки? А потiм у обидва, а потiм у спину, а потiм… Я вже не пам'ятаю.