Митькозавр iз Юрківки

Полiз я через димар, а вони казан на вогонь поставили. Я прямiсiнько в окрiп. Ошпарився увесь.

– Та що це в тебе всi пригоди якiсь нещасливi? Аж за серце хапае.

– Ти краще вхопив би за ручки та помiг менi, – невдоволено буркнув Вовк.

– А, давай-давай, – погодився лев.

Отак, штовхаючи поперед себе вiзок iз бочкою, вони прибули на Вовкове подвiр’я.

– Ну й гидота! – казав лев, наминаючи картоплю. – І як ти iси ii?

– А так, як i ти! – буркнув Вовк. – Гидота-гидота, а чавунця як не було.

– Голодний дуже.

Ото й iм.

– А я ситий?

– Якби ж оце м’ясця! Свiженьких вiдбивних чи котлеток пательню, ум-м… Або качечок, запечених у глинi.

– Ех-хе-хе, – i собi зiтхав Вовцюга. – Де вони, тi золотi часи? Я вже давно вегетарiанцем став. Ти присоли, присоли, воно смачнiше буде.

– Ну, я розумiю, – мовив по хвилi Толябун. – Я тут звiр новий. Але й то, бач, мало те зайчисько не вхопив. А ти! Ти ж старожил, то чом оце на овочах гибiеш?

– Отож бо й воно, що новий, – зiтхнув Вовк. – Не знаеш нiчого.

Тут, брате, такi дiла, що зарiкся я м’ясо й рибу iсти.

– Щодо м’яса – зрозумiло. Ну, а рибу чого ж?

– Та розумiеш, лисиця якось пiддурила. «Іди, – каже, – на рiчку, встроми хвоста в ополонку та й наловиш рибки». Я й пiшов, а хвiст мiй…

– Та годi, годi, – урвав розповiдь лев. – Слухати не можу. Знов у дурнi пошився. Ну та нiчого. Нас тепер двое. Не хлопцi, а орли! Героi! Голоднi не будемо. Я собi тут план один прикидаю. Тiльки кебету треба мати, а не в окрiп лiзти. Ще про нас заговорять.

Усi в нас отут будуть! – стиснув пазурi в кулак.

«Добре йому поради давать, зайдi африканському, – подумав Вовк. – Ще невiдомо, до чого мене ця дружба доведе». Але вголос сказав:

– Добре було б. А то вже на смик перепався.

– Хо-хо, на смик! – зареготав лев. – Видать, тобi петрушка на користь iде. Здоровий, як бугай.

– Та де там здоровий, – одмахнувся Вовк, але потай таки зиркнув на своi бiцепси.

«Таки е, е ще сила молодецька», – вдоволено подумав.

– Слухай, – мовив, – а що це ти про зайча якесь увесь час торочиш?

– Та розумiеш, – зам’явся лев.

 – Втекло, капосне, од мене, десь тут бiгае. Все одно спiймаю, аби тiльки дороги додому не знайшло. Мале, мале, а язика вже навчилось показувати. «Толябун, – каже, – по-нашому значить Толик». Я йому покажу Толика! Я од злостi навiть дерево обдряпав. Чекай, а чи по ньому воно не здогадаеться, звiдки ми прибiгли, не втече додому?

– Ну то не бiда, – засмiявся Вовк. – Слухай-но.