Митькозавр iз Юрківки

Нараз од удару ломаки вiкно розлетiлося вдрузки; у нього всунулася страшна Толябунова пика i радо ревнула:

– О-о-о! Який пейзаж! Іди, Вовцю, поглянь! Тут вони всi. Ух ви ж моi мацюпусiнькi! Ух я ж вас зараз!

Друзi завмерли з жаху. У вiкно впхав свою мордяку ще й Вовк i, висолопивши язика, ласо поводив очима по кiмнатi.

Од невимовного переляку колiна в Люськи пiдiгнулись, i вона так i сiла на лаву, на самий край. У ту ж мить другий кiнець лави, переважений зайчам, пiдскочив угору, i лампа, що стояла на ньому, майнувши жовто-червоною дугою в повiтрi, шугнула у вiкно, луснула по мармизi Толябуна й розбилася, розбризкуючи довкола вогнянi бризки.

Заверещавши, мов недорiзанi, лев i Вовк кинулись навтьоки.

Блiда як крейда, Люська пiдвелася з долiвки, взялася тремтячими руками в боки й гордо мовила:

– От-т ба-бачите! А ви к-казали: не ставити лампу на лаву.

Роздiл V

Зранку Буцик iз Бурмосиком заходилися змiцнювати хату. Вони поставили на дверi здоровенний засув i набили по грубезнiй дошцi на вiкна iзсередини.

Тепер у вiкно могла пролiзти хiба що Люська. Потiм вистругали три довгi списи i прикрiпили на кiнцi по гострому цвяху.

– Якщо вони нападуть на нас знову, будемо захищатися, – мовив Буцик. – А як тiльки скосимо сiно, рушимо шукати Люсьчину маму. Згода?

– А що я робитиму в цей час? – спитало зайча.

– Ти можеш ходити з нами.

– Але ж я не вмiю косити.

– Тодi гребтимеш.

– Я, мабуть, не навчуся. Це так складно, – вiдповiла, позiхаючи, Люська.

– Зрештою, ти можеш складати сiно в копички, – запропонував Буцик.

– Знаете, я придумала, – сказала Люська. – Не всiм же заготовляти сiно. Комусь треба лишатись i на господарствi. Хай це буду я.

– Що ж, думка хороша, – погодився Буцик. – То ми пiшли: дiло не жде. А ти не виходь iз хати. Так буде безпечнiше.

– Та тi бандюги сюди вже не поткнуться, – зухвало запевнило зайча. – А як спробують, то я iм оцим списом добряче шкури попроколюю.

– У цьому я, звичайно, певен, – сказав Буцик, – тiльки ти вже краще не виходь за дверi.

І вони з Бурмосиком пiшли.

Деякий час Люська тинялася по хатi, трохи посидiла на лавi, затим дiстала свое дзеркальце i довго чепурилась. За тином весело шумiли дерева, перемовлялися пташки, м'яка трава ряснiла квiтами, i нараз Люська вiдчула, що iй сумно.

«Так менi й сидiти цiлий день у хатi? – подумала вона. – Пiду хоч вiночок сплету…»

Розмiркувавши так, зайча вхопило свiй спис i югнуло на луг, аж вiтер засвистiв.