Митькозавр iз Юрківки

Вiн виткнувся з-за кущiв, утупив пожадливий погляд у Буртiусiв пирiжок i почав наближатись.

– Е, нi-нi, – мовив великий дослiдник, одразу зметикувавши, до чого воно йдеться, i ховаючи руку з пирiжком за спину, – я й сам голодний!

Другою рукою вiн розкрив свiй щоденник i вже хотiв було записати вiдкриття № 4: «В Африцi живе величезний звiр з чотирма лапами, довгим хвостом i жадiбними очима», але не встиг. Знахабнiлий i кровожерливий Толябун – а то ж, звичайно, був вiн, – дико заревiв i кинувся вперед.

Вiд того страшного ревiння вчений знепритомнiв i впав на свою скатертину, де й пролежав три години i чотирнадцять хвилин iз затиснутим у руцi пирiжком.

А було в нiй немало: вiсiм пирiжкiв iз м'ясом i сiм iз повидлом, чотириста грамiв цукерок «Ану, вiднiми!», коробочка монпансье i три яблука. Як бачите, не можна випробовувати долю, – я маю на увазi назву цукерок. Та не про те мова. Всi припаси поклала до торбинки турботлива Буртiусова матуся, яка в цей час думала, де ж то ii синочок, i тихенько зiтхала.

Умить проковтнувши всi припаси, лев кинувся до повiтряноi кулi. А щоб ви знали, до всiх повiтряних куль знизу причеплений мiцний кошик, аби мандрiвникам було де сидiти i тримати консерви, мiшки з пiском та балон iз летючим газом.

Отже лев залiз у кошик, бо сподiвався знайти ще якусь поживу, коли це вiдчув, як лапи йому слабнуть, голова йде обертом… Вiн голосно заревiв, не розумiючи в чому справа, i тiеi ж митi обважнiло гепнув на дно кошика i затих.

Минуло чимало часу, поки звiрята надибали в травi хороброго Буртiуса.

– Ой, хто це? – скрикнули Мавпочка, Бегемотик i Жирафеня в один голос.

Не встиг учений вiдкусити вчетверте, як увагу його привернув якийсь здоровенний звiр.

– А он, дивiться! – вигукнула Мавпочка, вказуючи туди, де мiж дерев бовванiла повiтряна куля. Сонце ii вже добряче нагрiло, i куля рвалася вгору, та не могла злетiти, стримувана мiцним мотузом.

– Ого, – зачудувавсь Бегемотик, – таке здоровенне. Це трохи схоже на дядька Слона, але ж дядько Слон, по-моему, не вмiе лiтати, та й кошика в нього нема.

– Ото ж бо й воно, – погодилося Жирафеня. – Давайте пiдiйдемо ближче.

І всi трохи боязко рушили вперед.

– Ой, менi здаеться, я вже десь бачила ось це, – мовила, злегка затремтiвши, Мавпочка, показуючи на Толябунiв хвiст, що звисав iз кошика.