Митькозавр iз Юрківки

– А з ким?

– Із Буциком та Бурмосиком, – вирiшило обдурити зарiзяк зайча. – До них саме прийшов у гостi дядько Кабан i принiс iм нову рушницю, – вигадувала вона. – І вони всi сидiли у сусiднiй кiмнатi, i дядько Кабан показував iм, як iз тiеi рушницi стрiляти.

– Рушниця, – посмiшка на Вовковiй мордi згасла. – Погане дiло. Пам’ятаю, раз зустрiв я дiвчинку, чи то Червоний Очiпок…

– Та облиш ти своi спогади дурнi, – урвав його лев. – Знайшов, що згадувати. Ти краще скажи, що то за дядько Кабан.

– Із ним краще не зв’язуватись.

– І звела ж мене доля з боягузом, – зiтхнув лев. – Чого ти трусишся? Ну i який же вiн, цей дядько Кабан? – блимнув на Люську.

– Здоровенний! – Люська зрозумiла, що вона на правильнiй путi. – Отакий на зрiст. Отакенна шия. А плечi – у дверi не влазить.

– Ну i як же вiн усе-таки до вас улiз? – уже не так бадьоро спитав Толябун.

– А боком. Та й то ми його всi втягували – аж хата трiщала. Коли ступае – дошки на пiдлозi вгинаються.

– Ну-ну, – замислено озвався лев.

– А рушницю принiс iз трьома цiвками, – розписувала далi Люська. – Одна стрiляе шротом, друга – кулями, а третя – чергами. Як автомат. О! Вони оце побачать, що мене немае, одразу кинуться сюди, i я вже не знаю, що тодi буде.

Люська зовсiм розходилася, побачивши, як стривожились ii вороги.

Запала мовчанка.

– Ну, я пiшов, – першим звiвся на ноги Вовк, ухопив вiдро й попрямував до дверей.

– Ти куди? – пiдвiв голову лев.

– Город поллю.

– Город? Так уже ж смеркае.

– Ну то й що? Треба городець полити.

– А Болотяник? Чи ти вже його не боiшся?

– Не боюся, – вiдрубав Вовк. – Пiду.

– А може… Ага, – здогадався лев, – то ти, може, втекти здумав? – І вхопив Вовка за лапу. – Я тобi дам город! Боягуз! Дезертир! А хто справу до кiнця доведе, хто у вирiшальний напад пiде? – Люська нашорошила вуха. – Втiкаеш?

– Ну й тiкаю, – зiзнався Вовк. – Не хочу, щоб у мене з трьох цiвок… І в Болотяника не хочу перевдягатись.

– Цить, – гримнув лев. – Ще невiдомо, чи це все правда, чи дiвчисько не збрехало.

– Все чиста правда, – подала голос Люська.

– А в тебе не питають. Так от що: я зараз гайну до iхньоi хати i гляну – вигадки то чи нi. А ти побудь iз дiвчиськом – от тiльки зв’яжу ii. – Лев пiдiйшов до зайчати з мотузом. – О! Отак! А коли покiнчимо з тими, то всiма трьома й поласуемо.