Митькозавр iз Юрківки

Куди й навiщо – про це Люська могла тiльки здогадуватись, але уява ii не малювала нiчого приемного.

На приятелевi кроки Толябун пiдхопився з дивана й кинувся до дверей.

– Ну як?

– Принiс, – вишкiрився у посмiшцi Вовк. – Пiддурив! Ось маеш, – провiв лапою по мiшку.

Зайча злегка ворухнулося.

– Скiлькох?

– Що значить скiлькох? Одне! Зайчисько! Визирнуло з вiкна, а я його за вуха – i готово.

– А в хатi ще хтось був?

– Я й не знаю. Може, був, а може, й нi. Хто ж його вiдае? Через стiни, хе-хе, не видно.

– «Не видно!» Бовдур! – аж засичав Толябун. – То треба було у вiкно зазирнути або ж почекати трохи, чи не кинуться ii шукати…

– Ага, у вiкно зазирнути! Щоб знову лампою гужнули. Красненько дякую. Сам iди i зазирай. І взагалi, що це за слова в тебе: «Бовдур»! Я стараюсь, поки ти тут вилежуешся, страждаю за трьох, а вiн ще обзиваеться. Нiякоi культури! Сам бовдур! – витрiщився на Толябуна Вовк.

– Та гаразд уже, гаразд, – буркнув лев. – Ну як ти не здогадався! Якщо в хатi нiкого не було, то залiз би туди сам

i почекав iх.

– Так-то воно так, але ж у них вiкна забитi, ти ж знаеш!

– Що тобi ту дошку одiрвати чи вибити! Сокиру взяв би iз собою.

– Ага, а вони мене знову гасом.

– Та то ж якби вони були, дурню! Тобто, це… хороший хлопче. О! Та ми зараз i спитаемо, хто вдома був! – зрадiв Вовк, глянувши на мiшок.

– Правильно! – Лев кинувся у куток, розв’язав мiшок i витрусив на пiдлогу принишклу Люську.

– З-д-здра-аст, – пiдвелась вона на ноги. – З-з-здр-а-аст, Толику…

– Здрастуй, серденько, – засмiявся Толябун. – Ну от i здибались. Приемно, що ти мене не забула. Як живеш?

– Д-д-о-об-р… – прошепотiла Люська i схлипнула.

– Ти вважаеш, що добре? Ти чув? – звернувся до Вовка. – А язика ще не розучилася показувати? – знов глянув на Люську, але та тiльки схлипнула ще дужче. – Не розучилася? – повторив Толябун.

– Нi! – раптом вигукнула Люська i, замруживши од страху очi, висолопила язика.

– Ах!.. Ах!.. Ах ти ж!.. – аж зацiпило Толябуновi. – Та я… Та я тебе!.. – Вiн кинувся був до зайчати, але його перепинив Вовкiв голос.

– Та стривай! Це ти завжди встигнеш! Треба спочатку вивiдати в неi дещо… – І вiн багатозначно клацнув пальцями.

– І то правда, – схаменувся Толябун i гарикнув:

– Ти була одна в хатi?

– Нi, – одповiла Люська. Вона ж бо чула всю розмову.