Митькозавр iз Юрківки

– Ой, завтра якраз тиждень, – тiльки й мовила стиха Люська.

А вранцi, прокинувшись, вона кинулась у першу чергу до свого дзеркальця i на радощах скрикнула. Замiсть манюсiньких свинячих очок у неi були ii, Люсьчинi, великi очi, замiсть щiк-пампушок – ii колишнiй ротик, i навiть вушка були ii – довгi й пухнастi.

О, як зрадiла Люська! Вона знов застрибала на однiй нiжцi, замахала лапками, закричала «Ура!», тричi оббiгла довкола хати, тодi швиденько метнулася за хвiртку й сплела собi маленький, ну зовсiм маленький вiночок; а наостанок ще й заспiвала свою улюблену пiсню.

Тодi збiгала до криницi, набрала води, кинулась у хату, сягнула на пiч по чавунець i… Щось блискуче й маленьке впало з печi на долiвку.

– О, та це ж дзеркальце! – вигукнула Люська. – Мабуть, Бурмосик приготував його менi в подарунок i поки що заховав.

І вона вже хотiла покласти дзеркальце назад, але не втрималась i заглянула в нього.

Із дзеркальця на сторопiлу Люську глянули манюсiнькi свинячi очка, пiд ними висiли щоки-пампушки, замiсть рота… Та що там казати, ви ж самi знаете, як усе виглядае в кривому дзеркалi.

Бiдна Люська обмацала всю себе, вiдтак вхопила свое дзеркальце…

І тодi зрозумiла, що вона зовсiм не мiнялась, а завжди була тим самим маленьким, симпатичним зайчам.

«Виходить, вони насмiялися з мене, – подумала Люська. – З мене, з найврод… Нi, просто зi своеi подружки…»

Понуро сидiло дiвча.

Зашумiла лiщинонька,

Зашумiла лiщинонька,

Заплакала дiвчинонька, —

наче з самого серця полилися тужливi слова, i великi сльози покотилися з Люсьчиних очей на долiвку.

Раптом за вiкном щось зашурхотiло, i чийсь улесливий голос запитав:

– Хто це спiвае таку гарну пiсню?

Зайча замовкло. Далi втерло сльози й здивовано зиркнуло на вiкно. Але там нiкого не було.

Минула якась хвилька, i той самий голос запитав iще улесливiше i нiжнiше:

– Хто це такий гарний спiвае так добре таку чудову пiсню?

Люська зиркнула у свое дзеркальце i, ледь усмiхнувшись, пискнула:

– Це я!

– Та хто ж, хто? – чулося знадвору, i тодi Люська, забувши про всяку обережнiсть, пiдбiгла до вiкна, визирнула й повторила, любенько посмiхаючись:

– Це я!

Тiеi ж митi могутне лаписько вхопило ii за вушка, висмикнуло з вiкна, наче моркву з грядки, i вкинуло в мiшок.

І вже звiдти Люська почула голосний регiт:

– Ще не так заплачеш, моя пташечко. Ти ще не знаеш, що таке плакати, моя гарнюнька.

Вовк перекинув мiшок через плече й побiг у лiс.