Митькозавр iз Юрківки

– Ну от! А звуть мене Толябун.

– Толябун? Це по-нашому, мабуть, буде Толик?

– Толик? Х-хе. Хай так.

– І вiд кого ж ви iх захищаете? – мовило по хвильцi зайча.

– Ого! Багато, знаеш, е всяких звiрюг, якi тiльки й мрiють когось скривдити. От, наприклад, трирогий пацюк або отой, з двома пащами, ах, забув, як зветься, – потрусив головою Толябун.

– Як це – з двома пащами? – роззявила рота Люська.

– А так: одна спереду, а друга ззаду, i в кожнiй по сiмдесят три зуби, – брехав далi Толябун.

– Вони ж, мабуть, страшнi, – знову почала заiкатися Люська.

Така вже в неi була звичка.

– Ще й якi! – ствердив лев. – Але мене бояться. Я iм кажу: «Ви тiльки зачепiть кого-небудь! Матимете справу зi мною». І не чiпають. Е! Це ж вони менi й помстилися. Життя, Люсю, суворе. Пiдiслали до мене шпигуна в окулярах, iз сонними таблетками i, коли я заснув, зв'язали й вiдправили на цiй кулi. П'ять дiб носило мене в повiтрi, i рiски в ротi не мав. Ух, я iх, хай-но повернуся!

– Як же ви повернетесь, Толику? – спiвчутливо запитала Люська.

 – Може, я вам чимось допоможу? Адже ви хочете додому.

– Ще й як! Замiсть того, щоб бiгати рiдними джунглями i шукати собi здобич, я лежу тут, казна-де, голодний i зв'язаний.

– Чого ж це я стою! – спохопилося зайча. – Бiдний Толик. – І, пiдбiгши до лева, почало розв'язувати мiцнi пута. – А про яку здобич ви говорите: про iжу?

– Еге, про iжу.

– А що ви любите iсти?

– А ти? – ухиливсь од вiдповiдi Толябун.

– Моркву!

– І я моркву. От i доводиться ii добувати.

Поки знайдеш дерево, поки залiзеш на нього…

– На дерево? Хiба морква росте не в землi? – сплеснула лапками Люська.

– Ти розв'язуй, розв'язуй, – поквапив лев. – Це, певно, у вас росте в землi, а у нас на деревах, – викрутивсь вiн, бо й уявлення не мав, що таке «морква».

– А капуста теж на деревах? – розпитувала Люська.

– Нi, капуста на кущах! Я ii теж люблю, – додав поквапливо. – Ех, зараз би капусточки пожувати…

– А я вас пригощу. У нас е, – пообiцяла щиросерда Люська.

 – Ну от i готово! – мовила, розв'язавши останнiй вузол.

– Але понад усе я люблю знаеш що? – спитав хижий Толябун, ступаючи ближче до зайчати.

– Що? – перепитала Люська, довiрливо дивлячись йому у вiчi.

– Таких пухнастеньких маленьких дурненьких зайчаток, як ти! – заревiв лев i кинувся на неi.

Не встигла Люська навiть i злякатись, як ноги вже несли ii геть, а за нею мчав страхiтливий Толябун.

– Стiй! Кому кажу! – кричав вiн. – Усе одно спiймаю.