Митькозавр iз Юрківки

Куля та, трохи поморщена, шарпалась од подувiв вiтру, сiпалась то вгору то вниз, але заплуталась безнадiйно в гiлках i не могла вже злетiти.

«Ух ти!» – вигукнуло зайча i, згораючи од цiкавостi, пострибало до кулi.

Воно вже встигло уявити, як гарно гулятиме з такою кулею на мотузцi, аж раптом побачило просто перед собою якогось незнайомого величезного жовтого звiра з довгим хвостом. Вiн лежав на травi зi зв'язаними переднiми лапами i дивився на зайча.

– 3-з-д-д-ра-а-с-т… – пробелькотiло зайча i зупинилося про всяк випадок на безпечнiй вiдстанi.

– Здрастуй, здрастуй, серденько, – ласкаво озвався звiр. – Як живеш?

– Д-д-я-а-к-у-у… Д-д-ообр… – вiдповiло зайча. Не те, щоб воно злякалося, нi, просто в нього була така звичка – в деяких випадках трошки заiкатися.

– Чудово! Це справдi чудово! – вигукнув жовтий звiр. – Я дуже люблю, коли хтось добре живе. Я й сам живу непогано, але оце трапилася зi мною халепа! – Тут вiн ображено замовк i зволоженими очима подивився перед себе.

«Бiдний», – мiркувало зайча, пiдступаючи ближче, i спитало:

– Яка халепа?

– Бачиш… До речi, як тебе звати?

– Люська! – сказало зайча.

– Яке гарне iм'я, – розчулився звiр. – І як воно тобi личить!

Люська ледь порожевiла.

– Так-от я, бачиш, великий друг усiх африканських звiряток.

– То ви, значить, аж iз Африки! – здивувалася Люська.

– Еге ж, прямiсiнько з неi.

– А як ви опинились у нас? Це ж дуже далеко.

– Ще б пак! – погодився жовтий звiр i злегка рикнув.

– Ой! – вiдскочило зайча. – Чого це ви?

– Згадав своiх друзiв, – вiдповiв той. – У мене iх дуже багато. Сумують, мабуть, без мене. І Жирафеня, i Мавпочка, i опецьок той, Бегемотик, смачненький такий…

– Хто смачненький? – насторожилася Люська.

– Хiба я сказав «смачненький»? Маленький! – поправився жовтий звiр. – Усi маленькi звiрята мене дуже люблять, бо я iх найперший друг, товариш, брат i захисник.

– Значить, i нашим будете захисником? – спитало довiрливо зайча.

– А вiд кого вас захищати?

– Та нiби нема вiд кого.

– Отож, ви тут усi неляканi? – зрадiв жовтий звiр.

– Нi.

– Неполоханi?

– Нi-i.

– Це добре, добре. Не те, що в наших лiсах. Усi аж трусяться, як мене побачать.

– Чому? – поцiкавилась Люська.

– Та на радощах. «От, – кажуть, – iде наш найперший друг i захисник». Еге ж, так прямо i кажуть. О! Хочеш, буду i твоiм другом?

– Хочу! – пискнула Люська.