Митькозавр iз Юрківки

Не встиг нiхто й отямитись, як вона рвонулась угору, швидко набираючи висоту. З пiднебесся пролунало жахливе моторошне ревiння лютого, обдуреного, але вже не страшного лева. Вдячнi мордочки всiх звiряток повернулися до вiдважного природолюба.

– Що трапилося, професоре? – запитав маленький Носорiг.

– Думаю, ви вже й самi здогадались, – одказав той, полещений словом «професор». – Виявляеться, лев з'iв лише двi-три таблетки, а не весь пакетик, як я гадав, бо той розiрвався. А коли Бегемотик зв'язував йому лапи, проснувся.

– І ми радi i дуже вам вдячнi, шановний Буртiусе, – мовила Мавпочка. – Але як же ви тепер без повiтряноi кулi? Як дiстанетеся додому?

– Хе-ге, – мовив, посмiхаючись, Буртiус. – Коли-небудь я прилечу сюди вдруге i розповiм вам, як я один мандрував на плавучiй крижинi, як вижив на островi, де були самi лише крокодили, як без ковтка води два тижнi йшов пустелею. Та це вже наступного разу. А зараз менi час iти, бо матуся моя хвилюватиметься.

І вiн пiшов, цей скромний i хоробрий мандрiвник, у грудях якого билося добре i чуйне серце. А звiрята з глибокою вдячнiстю i сльозами на очах дивились йому вслiд.

Може, колись, читачу, я розповiм тобi про всi отi незвичайнi пригоди вiдважного Буртiуса i про пригоди, яких вiн зазнав, поспiшаючи додому, до своеi матусi.

Але зараз ми не можемо полишити без нагляду лева. Вiн сповнений лютi, жадоби помсти, вiн голодний, вiн летить не знати куди i ще може заподiяти чимало лиха.

Тож попрощаемося з нашим любим Буртiусом i рушимо слiдом за Толябуном.

Роздiл II

У вiвторок двадцять сьомого липня, а може, то було двадцять восьме липня, йшло собi лiсом зайча. У прегарному настроi дибало воно лiсовою стежкою i лизькало цукрового пiвника на паличцi – вранiшнiй гостинець вiд матусi. Час од часу зайча замислювалося над такими важливими питаннями: якщо лизати пiвника один раз на кожнi п'ять крокiв, то чи стане його на дорогу до лугу в кiнцi лiсу, де ростуть такi гарнi квiтки, або ж на скiльки лизiв взагалi стане того пiвника.

Безперечно, то були дуже важливi питання, i, поринувши з головою в складнi обчислення, зайча й незчулось, як у руках у нього лишилася сама тiльки паличка.

«Ой-йо-йой», – подумало воно, з жалем позираючи навкруги, мовби цукровий пiвник мiг спурхнути з палички й сховатися десь у кущах. І раптом воно вздрiло неподалiк якусь здоровецьку бiлу кулю, що виднiла помiж дерев.