Митькозавр із Юрківки

На князя це останне повiдомлення справило чогось найбiльше враження.

– Рiдний ти мiй! – у щасливiй нестямi пiдбiг вiн до Вiки. – Вiко! Вiкусику! Учись! Учись, гультяю! – дав вiн запотиличника синовi. – Будеш, аки отрок, прерозумним.

Княжич сердито зиркнув на Вiку i протягнув:

– Я ж стараюсь, батечку.

– Стараюсь! А пергамент з лiчби хто третього дня спаскудив? Хто ляпку на книгу поставив? Хто завдання з грецькоi на тому тижнi не виконав? Це тобi не старi часи, коли без науки обходились! Вiкусику! – знов повернувся до гостя.

 – А ти надовго до нас? Лишайся назавжди. Будеш пестуном княжичевим, вихователем, значить. Га? Вчити-меш його розуму, премудростi своiй. Житимеш у моему теремi, хороми тобi вiдведу. А не хочеш – окремий терем для тебе збудую, челядi дам. Що забажаеш – усе твое буде.

– Та нi, князю, дякую, – одказав хлопець. – Менi додому треба, на понедiлок уроки… Знаете, – вчасно схаменувся, – я в себе теж учу людей всяких. Шкода iх – аж плакати хочеться. Приходять, повчи нас, кажуть, Вiко, а то зовсiм пропадемо.

Б’ешся з ними, б’ешся, а толку нiякого. Один скульптури лiпить, другий оповiдання пише – весь клас такий. Я iм говорю: «Вам би тiльки волiв поганяти, а не в науку лiзти», – та де там! Ходять, просять… От i доводиться. Бо де ж вони ще такого, як я, вiзьмуть?

З усiх слiв князь зрозумiв лише, що у Вiки безлiч дурних учнiв, i знову взявся за свое:

– Ну от бачиш, багато бевзiв усяких. А тут один лише синочок. Єдиненький у мене. Миню, Миню, – покликав.

 – Ходи-но сюди. А ви йдiть собi, – звернувся до натовпу. – Хто може лишитися, той сам знае.

– Що, тату? – пiдiйшов княжич.

– Ось, хочеш розуму набиратись у вчителя премудрого?

– Хочу, – зiтхнув княжич, i в очах його Вiка прочитав дуже нехороше до себе ставлення.

– Хоче, хоче, – заговорив князь до Вiки. – І тобi ж краще. Замiсть багатьох учитимеш одного. А вiн же в мене не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так – я його й не чiпав би. Грамоту осягнув. От диви. Це що таке? – запитав у Минi i, не чекаючи вiдповiдi, витягнув у нього з-пiд пахви здоровенну книгу й розкрив навмання.

 – Читай, щоб учитель чув.

Вiка спогорда поглянув через княжичеве плече на списану сторiнку (що-що, а читати вiн таки вмiе), i очi в нього полiзли рогом. Знайомi букви у тiй книзi стояли вперемiш iз якимись нiколи не баченими, химерними, i все те складало ще менш зрозумiлi слова. «Це ж по-ста-роруськи написано!» – здогадався вiн i хутенько закрив книгу.