Митькозавр із Юрківки

– І пiд гору. Куди хочеш, туди й iдеш.

– А може, вiн усе-таки бреше? – не так упевнено, але все ж долив ополоник дьогтю у дiжку Вiчиного трiумфу боярин.

– Хто бреше? Я? – обурився Вiка. – Ви що, дядю?

– Облиш, облиш, Онисиме, – докинув i князь. – Вiдчуваю – правду мовить отрок. Хiба можна таке вигадати? Словечка оцi… iх не вигадаеш, це знати треба. Правда?.. Тебе як звуть?

– Вiка.

– Правда, Вiко?

– Ха! Ще б пак! – погодився хлопець. – А от iще – телефон! Знiмаеш трубку, i чути, що говорять на тому кiнцi мiста.

– На тому кiнцi… – так i сiв князь на вчасно пiдставлене Онисимом крiсло.

– Навiть до Киева можна подзвонити, до Львова, – розпалювався Вiка.

– Це ж який дзвiн треба! – сплеснув руками князь.

– Та не дзвiн, – одмахнувся Вiка. – А телефон. Та хiба це все! – розохотився ще дужче. – От, скажiмо, телевiзор! Чули? Я так i думав. А парове опалення – без дров у хатi тепло? А лiфт? Холодильник? Кавомолка? Кiно! А консерви знаете? А я знаю. А поiзд? Ту-у… Чик-чик-чик… А трактор? Екскаватор! Інкубатор! Хух! – Вiка аж засапався.

 – Касетник знаю, жувачку, кiндер-сюрприз та iншi многii премудростi, – закiнчив несподiвано для самого себе.

– Ех ма! – вхопився за голову князь. – Менi таке й не снилося. Багато незрозумiлого в твоiх словах, але вiрю тобi. Невже все це знаеш? – дивився з повагою на хлопця.

– Аякже! Самi ж бачите.

І навiть Онисим не знайшов, що сказати. Стояв тiльки й клiпав очима.

– Всi чули? – запитав князь у когось за Вiчиною спиною, i хлопчина озирнувся.

Вiн так захопився власною розповiддю, що й незчувсь, як до зали набилося повно люду. Бояри з посохами у високих хутряних шапках, воiни з мечами, мабуть, князева охорона, мiсцева знать, челядь з усього терема – стояли уперемiш i мовчки дивилися на Вiку. Цiкавiсть i захват читались у iхнiх очах.

– Княжич тут? – запитав князь.

– Тут, – пробився наперед хлопець трохи старший од Вiки, iз чималою книгою пiд пахвою.

– Добре, – кивнув князь. – Учись, чадо.

Бач, що наука дае. А ти грамоти нiяк не подужаеш. Учитель на тебе скаржиться. Подивися, з кого слiд приклад брати. З отрока премудрого.

Вiка мимохiть розплився у посмiшцi. Таких приемних слiв йому ще нiколи не говорили.

– Де ж ти взявся такий? – захоплено звернувся князь до Вiки. – Скiльки ти книжок перечитав?

– Ого! – вiдказав гордо Вiка. – Хiба ж я iх лiчив! Я он лише за це лiто прочитав книжок iз п’ять i одну брошуру: «Що слiд знати про сказ».