Митькозавр із Юрківки

Власне, не розмова з учителькою порушила його душевну рiвновагу – до таких дрiбниць хлопець давно звик, i не спогад про оцiнки – iз цими житейськими незгодами вiн досi теж якось мирився. Просто сьогоднi, вкотре вже за роки щасливого дитинства, Вiкою знов опанувало почуття приреченостi. Вчитися не хотiлось, а нiкого ж це не обходить. Навiть якби хотiлося раз на тиждень, единий разочок не виконати уроки на наступний день, нiхто й не подумае тебе запитати: «Чи хотiв би ти не вчити на завтра англiйську? Чи погодився б ти не пiти завтра до школи?» Нi, про це годi й мрiяти.

Зате кожен вважае своiм обов’язком поцiкавитись: «Ти вже зробив уроки?», «Ну як, багато двiйок нахапав?», «А як ваш синочок учиться?»

І Вiцi спершу було незручно чути такi запитання – вiн червонiв i думав, як вiдповiсти. Але коли збагнув, що вiдповiдi од нього не вимагають, поки мама чи тато завчено говорили: «Та знаете, якийсь вiн у нас до навчання… Нiчим не цiкавиться», – вiн спокiйно стояв i, дивлячись у вiчi дядi чи тьотi, скромно, але водночас iз вiдчуттям власноi гiдностi приязно усмiхався.

«Як багато вiд нас вимагають, – думав Вiка. – А яка сила-силенна предметiв! Одразу й не перелiчиш. І за кожен виставляють оцiнки. А попереду, у старших класах, – фiзика, хiмiя, триного… тригонометрiя. Страшно й подумати! І все це я муситиму знати».

Погляд його знову спинився на стародавнiх руiнах, i плин Вiчиних думок дещо змiнив свiй напрям.

«А як училися в той час, коли це камiння ще не було пам’яткою старовини, сiм вiкiв тому? Хiба тодi така була iноземна мова? Взагалi, мабуть, не було нiякоi.

А математика? Вмiеш лiчити – i то добре! А iсторiя! Ха! – Вiцi навiть смiшно стало за тодiшню iсторiю. – Не було нi Богдана Хмельницького, нi Наполеона, не було майже нiчого. Якась куца була iсторiя. Що там усе те вчити! За тиждень! Ну, за два. А як iще додати Вiчинi знання з iнших предметiв, його освiченiсть, кiлькiсть побачених кiнофiльмiв, телепередач, умiння кататися на велосипедi i на роликах!. .» – Вiцi стало аж лячно. За ту далеку епоху, що вiн в нiй не жив.

«Йой-йой, – думав вiн, – це ж тiльки уявити собi. Скажiмо, в нашому мiстi у ХІІ —ХІІІ столiттях з’являюсь я. Ким би я тодi був? Звiсно, князем мене не зробили б, ну а першим мiнiстром, чи як iх там, боярином, – точно. Такого розумного, такого багатознаючого, такого… ну всякого. І це нiчого, що я не зовсiм, ну… дорослий. Навпаки, казали б: «Такий малий, а такий мудрий».