Митькозавр із Юрківки

Тепер уже замiсть ботфортiв на ньому були зеленi оксамитовi пантофлi iз загнутими носаками, з плечей i справдi спускався аж до землi довгий смугастий халат, а на головi чомусь виблискувала пожежна каска початку столiття.

– Ну як? – переможно глянув вiн на Вiку.

– Здорово, – усмiхнувся хлопець. – А навiщо вам оце? – вказав на каску.

– Пробач, – знiяковiв продавець чудес. – І справдi нi до чого. Все через поспiх.

Вiн узяв каску i недбало швиргонув ii пiд стiл.

– Ну то… До речi, маю одразу тебе попередити – чудеса ми не продаемо, а даруемо, тож насправдi мене слiд було б називати дарувальником чудес.

А «продавець» – то вже так, традицiя. То яке твое бажання?

– А що ви можете подарувати? – поцiкавився Вiка.

– І вiн iще питае! – сплеснув долонями дарувальник чудес. – Усе! Усе я можу, звiсно, в розумних межах. А от що ти хочеш?

Вiка замислився. Якби ж то в нього був час подумати хоча б день… А так одразу й не скажеш.

– А канiкули зараз ви можете зробити? – запитав вiн.

– Канiкули… Можу, – якось нерадо проказав прода-вець-дарувальник.

– Ну, не канiкули, – Вiка збагнув, що бородань чомусь невдоволений таким бажанням, – а зробити так, щоб у мене замiсть двiйок стояли п’ятiрки? Це не складно? Мене тодi вдома не лаяли б.

– Не складно, – спохмурнiв дарувальник iще бiльше. – Але навiщо воно тобi? Гадаю, тобi потрiбне щось важливiше. Бач, я вже казав – ми намагаемося принести своiми чудесами якомога бiльше користi.

Звичайно, можна i канiкули, i п’ятiрки. А далi? Знову почнеться навчання, замiсть цих двiйок ти нахапаеш нових… А там й кiнець чвертi не за горами, – проказав раптом голосом Людмили Петрiвни.

Вiка здригнувсь i уважно поглянув на спiврозмовника, але той, мов нiчого й не сталося, продовжував:

– Та й не у чвертi справа, i навiть не в рiчних оцiнках. Вибач менi, мiй юний друже, бажання твоi надто примiтивнi, i я не помилюсь, коли скажу: мiлко плаваете, юначе, мiлко плаваете.

Покладись на мiй досвiд. Менi здаеться, тобi потрiбно щось бiльше – не за розмiрами, певна рiч, – а, так би мовити, достойнiше. Те, що залишиться при тобi i через мiсяць, i через рiк… Ну, словом, якесь внутрiшне переконання, таке, що згодилось би тобi у подальшому життi… Га?

– Ну… Може… – погодився Вiка, не зовсiм, проте, розумiючи останнi слова.

– Такий, знаеш, урок…

Хлопець скривився.