Митькозавр із Юрківки

– Нi-нi, не звичайний урок у прямому розумiннi цього слова, а… До речi, котра година? – зовсiм недоречно поспитав продавець i сам собi вiдповiв: – За п’ять хвилин третя. Ого! Ну то як? Покладаешся на мене? Пригадую, якось… Ну та це неважливо. То згода? Вибрати тобi щось на свiй смак?

– Давайте, – кисло погодився Вiка. Вiн уже геть зневiрився у чудесах дивакуватого балакуна i погодився скорiш iз ввiчливостi, та й дiстати хоч якусь дрiбничку теж кортiло.

– От i добре, – зрадiв продавець. – От, скажiмо, що тобi хотiлося зранку? Ага, – мовив тут-таки.

 – Щоб ударив двадцятиградусний мороз i вiдмiнили заняття в школi… Щоб тебе не викликали на другому уроцi, так… Щоб Людмила Петрiвна не залишила тебе пiсля занять, далi… Ну, це вже нiкуди не годиться… А отут… Гм… Здаеться, дещо цiкавеньке. Так-так… Справдi. От i все. Готово! Думаю, це тобi пiдiйде.

– Ви певнi? – спитав обережно Вiка.

– А кому ж про це знати краще од мене! Певен! – І вiн безцеремонно став пiдштовхувати хлопчину до виходу. – А зараз вибачай – за тридцять секунд третя година.

Менi час. Бажаю успiху.

Вiка й незчувсь, як опинився знову надворi. На мить од слiпучого свiтла вiн зажмурив очi i тут збагнув – йому ж так нiчого й не подарували!

– То що ж ви менi… – почав вiн, повертаючись до продавця, i так i застиг iз напiвроззявленим ротом.

Позад нього нiкого не було, а на дверях висiв здоровенний замок.

Вiка поторгав його – замкнено. Приклав вухо до тонкоi дощаноi стiни – анi звуку.

Тодi вiн загамселив у дверi кулаком i закричав:

– Дядю! Дядю! Вiдчинiть!

– І чого? І чого б ото стукати? – почув сердитий голос i озирнувся.

Перед ним стояв приймальник посуду. – Не бачиш, що зачинено? Повилазило тобi? Чи, може, весь день отут сидiти накажеш, тебе дожидаючи, без обiду?

– Та… Ме-е… Не-е… – промимрив Вiка.

– Отож бо! – погодився приймальник. Вiн одiмкнув замок i зайшов усередину.

Вiка спробував i собi зазирнути слiдом, але дядько так грюкнув дверима, що хлопець аж вiдскочив.

– Ох i цiкавий, – мовив дядько уже з буди i виглянув з вiконця.

 – Давай!

– Що? – не второпав Вiка.

– Що «що»? Ти ж пляшки принiс, чи як?

– Е-е… Нi, – вiдказав спантеличено.

– То чого ж тодi грюкати? «Дядю-дядю!» Я от зараз вийду та покажу тобi дядю. І тьотю покажу. Племiнничок! Ходять тут усякi. Давай-давай звiдси. Так i нишпорять. Так i лiзуть. Школяр називаеться! Замiсть того, щоб уроки вчити… Знайшов дядю!

Вiка пiдхопив свiй портфель i кинувся геть.