Митькозавр із Юрківки (збірник)

– Не треба, не треба, – сказав. – Хай-но iншим разом.

– А то по-грецьки тобi втне, га? – запитав князь. – Може, – додав гордо.

– Не зараз, не зараз, – нервово смикнувся Вiка. – Іншим разом.

– А може, з iсторii щось розповiсть? Про Олега чи Володимира. Хай про походи Святослава розкаже. Усе знае, мов по-писаному. А то ще…

– Потiм! Потiм! – не дуже ввiчливо урвав його мову Вiка.

– «Слово о полку Ігоревiм» напам’ять прочитае, «Повiсть временних лiт», – не здавався князь. – А ти його перевiр. Та виправ, коли що не так.

Ти ж бо в нас наймудрiший. Ану, Миню! – пiдохотив сина.

Той же, щоб не накликати батькового гнiву, швиденько й завчено почав:

– «Словенам, живущим крещеним i князем iх, Ростислав, i Святополк, i Коцель послаша ко царю Мiхаiлу, глаголюще: Земля наша крещена, i несть у нас учителя iже би наказав i поучав нас…»

– Воiстину! Воiстину так! – не став слухати далi князь. – Несть у нас учителя, не було тобто, а тепер буде, – i поклав руку на Вiчине плече. – Ану, що там далi? – знов звернувся до Минька.

– Що далi, те нехай там i буде, – не роздумуючи довго, втрутився Вiка. Вiн ледь уторопав, про що то йшлося в облюбованому Миньком уривковi; про виправляння ж не могло бути й мови. – Вистачить! Бачу – знае дещо отрок, але вчити його…

– А ти постривай. Не поспiшай iз вiдповiддю, – квапливо заговорив князь. – Ти не думай, що тiльки вуем його будеш. Нi… Ось, – вибiг вiн iз свiтлицi у бiчнi дверi i враз повернувся, тримаючи в руцi якийсь нiби сплетений iз грубих золотих сталок обруч, – гривну тобi жалую.

– І з урочистим виглядом почепив Вiцi на шию важкеньку оздобу.

– Ах! Князь гривною пожалував! – прокотилось у гуртi бояр i поважних людей князiвства. Заднi ж стали витягувати шиi, проштовхуватись наперед, аби побачити, як жалують гривною нiкому не вiдомого пришельця.

Що таке «гривня», Вiка добре знав, а от «гривна»… видно рiч дуже коштовна й почесна.

– Ану, тихiше! – гримнув князь на розбурханий небаченою подiею гурт.

– Призначаю… Як твого батька звуть? Призначаю Вiкентiя Володимировича першим своiм радником iз пожалуванням йому терема на Зарiччi i земель довколишнiх. Приготуеш дарственну, – кинув рудобородому.

Чоловiк цей, у довгiм балахонi, перебував у свiтлицi з самого початку, вiдколи Вiку привели, але тiльки тепер хлопець збагнув – увесь час вiн старанно щось писав за своiм столиком.

– А це хто? – смiливо запитав Вiка.

– Лiтописець наш, – вiдповiв князь.