Митькозавр із Юрківки (збірник)

– Навiщо воно менi? Скнiеш цiлiсiнькими днями над пiдручниками, а кому воно потрiбно, окрiм мого батька i вчителя? Та й хiба може людина все оце вивчити, перечитати?

«Та це ж княжич», – здогадався Вiка.

– Ех, якби я жив у тi часи, – не вщухало знадвору, – коли предки нашi не знали грамоти, не вмiли лiчити, не вчили грецькоi! Хiба не змiг би я прожити без усього цього?..

Давно вже княжичiв голос подаленiв i стихнув, а Вiка все сидiв i думав над почутими словами, такими суголосними з його власними, ще зовсiм недавнiми думками, коли це:

– Вiко! – почув.

Вiка з надiею заквапився навпомацки до дверей i озвався: – Тут я, тут.

За дверима полегшено зiтхнуло, скреготнув засув, i тоненький силует вирiзьбився на тлi згаслого неба.

– Хух, а я тебе шукаю-шукаю, все оббiгав, – усмiхнувся до нього Линько. – Тiкаймо, Вiко! Бiжимо! Там щось бояри мудрують… Хочуть зараз тебе скарати.

Не роздумуючи довго, Вiка витнувсь iз комiрчини i скрадливо заспiшив за своiм визволителем.

– Тут хвiртка для челядi е, – пояснив той дорогою.

Йшли дворищем, поминали дерев’янi прибудови, клунi, притискалися до них, вслухались у нiч.

– Зажди, – застерiг Линько, коли дiсталися зрештою до височенного частоколу. Вiдкрив невидиму у темрявi хвiртку й просунув у неi голову. – Тс-с! Назад! – потягнув Вiку за якийсь курник. – Мiська варта.

Тепер i Вiка почув – вулицею наближався гурт людей.

Од палаючих смолоскипiв посвiтлiшали гостро затесанi шпичаки частоколу, та й крiзь шпарини щiльно пригнаноi деревини де-не-де, а проб’еться жовтавий промiнчик.

Озвався десь на сусiдньому дворi потривожений собака, i раптом тут же таки, поруч, завалував другий – басовито й роздратовано. А далi Вiка, терпнучи од перестраху, втямив – зрадливий гавкiт ближчае… Ось i сам собака – бiжить, шкiрячись, просто на нього. Вiка напружився, подався назад, та нараз Линько кинувся навперейми псовi й зашепотiв:

– Тихше, Онисиме! Це я, я.

І той зачув знайомий голос – враз умовк, навiть пiдскочив на заднiх лапах, а тодi мов схаменувся, покосував недовiрливо на Вiку й загарчав. Але вже не злостиво, для годиться.

– Його що, звуть так – Онисим? – усмiхнувся вспокоено Вiка.

– Еге! Дворовi люди назвали на честь боярина нашого. Той дiзнався, хто таке вигадав, наказував нове iм’я дати.